Байден і Путін вирішили відповзти від прірви

Саміт викинув на поверхню те, що можна назвати драмою, в яку залучені обидві країни. Драма в тому, що обидві сторони не можуть вискочити з пастки взаємної ворожості. Обидві сторони шукають спосіб управління несумісністю своїх принципів. Але постійно втрачають кермо управління. У Женеві Байден і Путін спробували повернути управління.

читайте такожЛідер США про розмову з Путіним: згадав про Навального і дорікнув кібератакамиДля США відносини з Росією важливі для підтримки глобальної стабільності, але і для вирішення власних зовнішньополітичних завдань. Для Росії США значать набагато більше, ставши внутрішньосистемним фактором. Ці відносини - підтвердження державності, яка залишається хребтом російської системи. Америка грає і роль "ворога", коли Кремлю потрібен засіб мобілізації суспільства. Чим слабша легітимація влади через вибори - тим потрібніший "ворог".

Жодна нація не збуджує у російської еліти настільки сильні почуття. Америка відтворює у неї одночасно Веймарський синдром і зловтіху з приводу очікуваного занепаду Америки.

США грають для Росії системну роль в будь-якій якості - і як противник, і як ситуативний партнер. Найбільш принизливе для державної логіки - якщо Америка почне Росію ігнорувати. Але Росія може знайти привід повернути увагу! Згадаймо квітневу ескалацію поблизу українського кордону.

читайте також"Тут нема чого обговорювати": Путін про вступ України до НАТОТой факт, що Вашингтон намагається згладити конфронтацію з Москвою, говорить про те, що там є і усвідомлення небезпек у разі ігнорування Росії, і надія на користь діалогу. Головне: Байден прийшов до висновку, що ізолювати Путіна собі дорожче.

Обидві сторони давно намагаються знайти модель "стримування-діалогу". Але обидві розуміють цей баланс по-своєму. В результаті ми бачимо постійні "гойдалки": кожна спроба Москви і Вашингтона "перезавантажитися" закінчується ворожнечею. Зрозуміло чому - збіг тактичних інтересів нездатний пом'якшити несумісність системних принципів.

Поки не видно, що у Заходу в цілому є стратегія щодо Росії. Важко будувати політику щодо суб'єкта, який існує за рахунок амбівалентності: "бути проти Заходу - бути всередині заходу - бути із Заходом".

Росія демонструє вищий клас еклектики. Кремль не втомлюється стверджувати, що США в занепаді. Путін твердить, що США "твердим кроком йдуть прямо по шляху Радянського Союзу". Але якщо століття Америки завершується, навіщо вимагати від США поваги і скаржитися загрози звідти? І навіщо погоджуватися на саміти?!

Це виглядає як політична шизофренія. Але в ній сила! Немає нічого небезпечнішого за суб'єкта, від якого не знаєш, що очікувати. Суб'єкта, який то готовий дружити, то погрожує, демонструючи ядерні боєголовки.

Ось і доводиться Вашингтону шукати діалог з системою, яка побудована на грі в "обманки". Іронія в тому, що поки обидві сторони шукають точки дотику, вони опинилися в тіні китайського дракона, який чекає шансу скористатися їх ворожнечею.

Те, що Байден до саміту не викотив хворобливі санкції щодо Росії і навіть забув про плановані на 2 червня санкції за отруєння Навального, примітно.

Вашингтону доводиться болісно шукати спосіб поєднувати боротьбу за демократію і необхідність займатися з Росією геополітикою. Кожен раз доводиться вибирати, що важливіше: Україна, Навальний і свободи або ракети, Сирія, Іран, Афганістан. Поки жодному американському президенту не вдалося вирішити проблему дисонансу.

На тлі російсько-американських відносин Женевський саміт виглядає проривом. Завершення "війни посольств", рішення про початок консультацій з питань безпеки та регіональних конфліктів говорить про бажання вийти з окопів. Поважні відгуки лідерів один про одного (Байден: "у нас була позитивна розмова"; Путін: "говоримо однією мовою") і сама "картинка" саміту дозволяють припустити, що вони знайшли взаємне розуміння. При цьому вони залишилися по різні боки ідеологічної барикади.

Їхні переговори не були пошуком довіри. Це була розмова про інтереси і як їх просувати так, щоб не викликати обвал. Починається спроба Вашингтона і Москви знайти нову форму мирного співіснування.

Примирливий тон саміту, однак, не гарантує навіть "холодного миру". Співпраця ядерних держав за відсутності довіри між ними - це ходіння по канату над прірвою без страховки.

Поки неясно, наскільки цей саміт допоможе Росії і США зблизити свої уявлення про "лінію Мажино". Важко домогтися заспокійливого балансу сил при їх дисбалансі.

Продовження розмови можливе, якщо питання цінностей буде відкладено в дальній ящик ("котлети окремо, мухи окремо", як каже Путін). Байден, запросивши Путіна на зустріч, вже зробив пріоритетним "інтерес". Не обов'язково тому, що вважає агресивність Кремля основною загрозою. А тому, що Вашингтону потрібно догодити Путіну перед тим, як сконцентруватися для відповіді на основний виклик для Заходу - Китай.

Виникає виклик для Росії: як у ситуації протистояння двох гігантів не опинитися чиїмось пішаком?! Бути на лінії вогню небезпечно. Але для Росії опинитися в китайському таборі ще небезпечніше.

Байден намагатиметься перетворити Росію і Китай з фактора розмивання Заходу в фактор його консолідації. Іронія в тому, що Париж і Берлін вважають за краще бачити основний виклик в Росії - не в Китаї. "Росія є основним викликом", - упирається Меркель, а слідом за нею і Макрон. Значить, Байдену не вдалося "побудувати" Європу і поле маневру для Кремля залишається.

І все ж: позитивне значення саміту в тому, що є надія, що обидві сторони побачили прірву. І вирішили від неї відповзти. Ніхто не хоче ескалації.

Однак, платою за стратегічну стабільність зазвичай виявляється свобода. А сама "стратегічна стабільність" є пошуком статус кво, який постійно вислизає.

Правда, Байден сподівається, що вдасться поліпшити відносини з Росією "без відмови від принципів". Відповімо словами самого президента Байдена:"We'll find out". Поживемо-побачимо. Але буде готові і до непогожої погоди.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред