Люди, на голови яких падають бомби і ракети, справедливо обурюються тим, що я менше пишу і говорю про Україну. Виправдання моє зводиться до того, що я не журналіст, щоб інформувати, і не священик, щоб втішати. Я теоретик, що моделює різні сценарії розвитку ситуації, але, якщо ситуація не розвивається, то писати мені нема про що. Зараз саме такий момент. Крові багато, жертв багато, трагедіям нема числа, подій – немає.
Штиль сам по собі – штука, що вимотує, чим менше реального руху, тим більше емоційних зрушень. Настрої мас з обох сторін протистояння швидко змінюються. Від шоку до люті, від люті до істерики. Ця істерика поки що носить прихований характер, але вона вже серйозно впливає на ситуацію, а буде впливати ще більше. Таким чином глухий кут поглиблюється, навіть коли нічого навколо не відбувається.
Стояча вода небезпечна, в ній множаться мікроби, тому обидві сторони будуть робити безперервні спроби відновити хоч якийсь рух, але чи будуть вони успішними – велике питання.
Що ми маємо на сьогоднішній день об'єктивно:
1. Росія провалила початковий план спецоперації – завдання миттєвої і відносно безкровної військової поразки Україні зі встановленням протекторату над усією її територією через поставлений у Києві маріонетковий уряд – і вивалилася у в'язку регіональну війну, що розвивається за афганським сценарієм.
2. Кремль не був збентежений тим, що початковий план не спрацював, і швидко перебудувався, налаштувавшись на тривалу військову кампанію в південно-східній Україні і на затяжну економічну блокаду з боку Заходу.
Новою проміжною метою війни, схоже, для Кремля є повернення до проекту "Новоросія" в його первісному вигляді – до створення з частини окупованих українських земель маріонеткового державного утворення, або повністю інтегрованого до складу Росії, або такого, що є формально незалежним, як нинішня Абхазія, наприклад.
Так чи інакше Росія при всіх введених санкціях володіє автономним ресурсом для ведення багаторічної війни, і це та реальність, з якою доведеться рахуватися.
3. Україні в нових умовах необхідно виробити новий політичний і суспільний консенсус по відношенню до необхідності ведення багаторічної тотальної і безперервної війни з Росією. При цьому вироблення такого консенсусу буде не таким однозначним процесом, як вироблення первинного "консенсусу опору", що виник ув перші дні і тижні після вторгнення.
читайте такожПорятунок Росії від поразки, або Що не так з попередженнями Байдена про вторгнення
4. Аналогічні процеси відбуватимуться в Європі, де від консенсусу з надання Україні необхідної і невідкладної допомоги з метою запобігання її військового розгрому і повної окупації Росією треба перейти до консенсусу про фінансування за рахунок коштів колективного Заходу ведення Україною багаторічної позиційної війни з переважаючими силами противника, де три роки виглядають як мінімальний реалістичний термін.
Можна припустити, що в Європі сформуються два чітко виражених альянси "за" і "проти" такої тривалої підтримки з лідерством США і Великобританії, з одного боку, і Німеччини, Франції та Італії – з іншого.
читайте такожЧому Україна має право вимагати від Заходу озброєння, а не просити
5. Тиск ззовні на Україну з метою змусити її піти на територіальні поступки Росії заради укладення тимчасового перемир'я буде зростати. Здатність українського керівництва чинити опір цьому тиску буде слабшати. Зеленському доведеться все частіше і частіше замислюватися про необхідність глибокого і вкрай небезпечного для нього політичного маневру, в рамках якого він повинен буде пояснити нації реальний розклад сил і перспективи виживання держави при різних сценаріях розвитку ситуації. Можливо, це вимагатиме формування складнішої політичної концепції, ніж "доктрина Арестовича", і створення ширшої політичної коаліції, ніж наявна.
Тому вважаю, що подієва нерухомість, яка спостерігається зараз, є затишшям перед бурею, яка вибухне не пізніше кінця літа.
Володимир Пастухов, політолог, юрист, публіцист
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Viber
