Серед моїх знайомих і навіть друзів чимало тих, хто вважають будь-які перемовини з росією табу. Їхня теза: росію можна перемогти або вона переможе нас. Будь-який компроміс неможливий.
На мій хлопський погляд, сумнівна теза. Навіть Сталін з його безпрецедентною репресивною машиною та дивізіями внутрішніх військ НКВС так і не упокорив Західну Україну, тобто 6 сучасних українських областей. УПА мінімум на 10 років пережило радянського диктатора. А мрія про вільну Україну пережила Радянський Союз. Українська мова продовжувала домінувати в приєднаних 1939 року регіонах. А щойно зʼявилась можливість 89,3% галичан підтримали незалежність України на референдумі вже у березні 1991 року.
Як колись нарікав Сталін, українців занадто багато, аби всіх їх депортувати до Сибіру. Навряд чи хтось вірить, що Путіну може вдатись те, що не вдалось Сталіну: асимілювати чи знищити нас усіх. Час не той, ресурси не ті, репресивний апарат радше корумпований, аніж мобілізований. Звичайно кремлівський упир може мріяти про повне поглинання України, але навряд чи реально розраховує на це. Єдиний шанс проковтнути нас – це довести Україну до сучасної руїни, коли тривала братовбивча війна змусить українців повірити, що концтабірний "русский мир" кращий за війну всіх проти всіх. Що вже траплялось не раз у нашій трагічній історії...
Тому я наголошував і наголошую: зберегти українську державу та її субʼєктність, тобто право самим визначати свою долю, набагато важливіше, аніж повернути тимчасово окуповані території. Які з мільйонами мешканців, які щиро ненавидять Україну, можуть перетворитися для нас на такого ж троянського коня, на якого Західна Україна перетворилась для СРСР. Тим паче, що Сибіру в нас немає і депортувати мільйони путінофілів просто нема куди. Перевиховати їх нереально. А "остаточне вирішення російського питання" за рецептами д-ра Гебельса в Україні навіть уявити неможливо. Тому що, ставши на цей шлях, Україна припинить бути Україною, а весь вільний світ нас прокляне.
Тепер про кордони. На диво українських яструбів, кордони визначають не армії на полі бою, а політики за столом перемовин. Про визнання анексії Західної України/Східної Польщі Сталін почав домовлятися з британцями (в особі міністра закордонних справ Його Величності Ентоні Ідена) наприкінці 1941 року, коли Вермахт стояв під Москвою. А остаточні повоєнні кордони, зокрема й СРСР (частина західного кордону якого була водночас кордоном УРСР) визначались в Тегерані, Ялті, Потсдамі та Парижі, а не в Берліні при підписанні акта безумовної капітуляції Третього Райха. І визначали їх не генерали, а політики.
До речі, легітимний польський уряд в екзилі, який мав свій осідок у Лондоні, до останнього наполягав на збереженні кордонів Другої Речі Посполитої станом на 1 вересня 1939 року. Через що Черчилль вилаяв польського премʼєра Миколайчика і згодом за наполяганням "дядечки Джо" визнав маріонетковий уряд "люблінських поляків", який був набагато поступливішим в питанні кордонів повоєнної Польщі.
Повоєнні італо-югославський, угорсько-словацький, румуно-угорський, радянсько-румунський, болгаро-румунський, франко-італійський та радянсько-фінський кордони були затверджені тільки 1947 року в результаті Паризької мирної конференції, на якій переможці визначали кордони переможених та репарації з них.
Це означає, що кордони сучасної України – результат не тільки перемоги СРСР у Другій світовій війні, а й політичних домовленостей, досягнутих в перебігу цієї війни та по її завершенні.
До речі, міжвоєнні кордони також малювали не в Компʼєні, де завершилась І Світова, а на Паризькій конференції 1919-1920 років...
Тому як би не завершилась російсько-українська війна, контури повоєнного світу визначатимуться саме на перемовинах. А рамку можливого для перемовин задаватимуть наші Сили оборони на полі бою. На жаль, зараз немає жодних підстав вважати, що такі перемовини можливі без участі росії. Хіба що хтось плекає рожеві мрії про окупацію її безмежних просторів або про її розпад в озорому майбутньому. Залишимо ці мрії на совісті мрійників...
І останнє. Коли на неприйнятності перемовин з путінською росією наполягають ті, хто несе на собі тягар цієї страшної війни і своїм та побратимів життям оплачує її ціну (як от приміром Богдан Кротевич), я – не погоджуючись – з величезним респектом ставлюсь до їхньої позиції. Бо вони щодня сповна платять за неї.
Але коли про "екзистенційну війну" та неприйнятність будь-яких компромісів з росією говорять люди в цивільному в комфортних львівських та київських студіях, які погано уявляють фронтові реалії, які не провели жодного дня у шанцях, які не ховали своїх рідних і друзів, діти яких наразі не чують свист ворожих снарядів, деркотіння ворожих дронів та вибухи КАБів, – тут мене рве. Віриш, що з путіним нема про що говорити – чому не на фронті?! Чому не в шанцях десь на передовій?! Чому не поруч з пораненими у шпиталі?!
На жаль, іноді складається враження: чим далі людина від фронту, тим безкомпромісніше вона закликає воювати до переможного кінця. На жаль, не свого, а того хлопця чи дівчини, які сьогодні загинуть десь під Новогродівкою, Лиманом чи Купʼянськом...
Іноді аби говорити навіть правильні речі, потрібно мати на це моральне право. Оскільки важить не тільки що, а і хто говорить. Бо коли правильні слова говорять неправильні люди, всесильний логос перетворюється на імпотентний симулякр. Памʼятайте про це...
Хто такий Геннадій Друзенко?
Геннадій Друзенко - український правник, громадський активіст. Голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ).
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
