Колишній радник ОП Олексій Арестович заявив, що йде в президенти. Про свої амбіції він зізнався вже давненько - ще прогулюючись вулицями Києва з Дмитром Гордоном. Щоправда, тоді було застереження - якщо президент Зеленський не піде на другий термін. Але минуло трохи більше року - і все змінилося.
Країна влітку 2022 переживала підйом: було цілком в порядку речей обговорювати справи так, нібито перемога вже в кишені, а Росія ось-ось розвалиться. Причому не в загальних рисах - а смакуючи подробиці і вибудовуючи ланцюжки наслідків того, що ще не відбулося. Суспільство і політики, експерти і журналісти як його дзеркало відійшли від першого шоку війни. У людей з'явилася тверда віра в те, що Росії не вдасться захопити Україну, а повернення вже окупованих територій - просто справа часу.
Українці із запалом спостерігали за діями Євгена Пригожина і чварами між так званими вежами Кремля, сміялися з пики Суровикина, обговорювали ракові діагнози Путіна. "Найжорстокіші" санкції, здавалося, ось-ось обвалять російську економіку, а холодильник ось-ось переможе там телевізор. Мільярди західної допомоги щедро сипалися в український бюджет без особливих, принаймні, публічно озвучених умов. Розганявся Раммштайн, та що там говорити - був підписаний ленд-ліз! Володимира Зеленського зустрічали як лідера вільного світу в будь-якій аудиторії, і він був на висоті - це визнавали навіть його старі опоненти всередині країни. Далі були проведені блискучі операції в Харківській і Херсонській областях - ЗСУ оглушили світ і Україну своїм успіхом.
А потім настала зима - з обстрілами підстанцій, відключеннями електрики, м'ясними штурмами під Бахмутом... І розмовами про підготовку до майбутнього контрнаступу. Пам'ятаєте, як скрупульозно всі підраховували кількість одиниць "танкової коаліції"?
Минуло так мало часу, але так багато змінилося. Зелена хвиля для України, на жаль, почала змінюватися жовтою - і першим дзвіночком тут, напевно, став докір британського міністра у відсутності слів "подяки". Далі був зрив зернової угоди, поляки з "потопельником, який тягне на дно". Все це - на тлі гучних анонсів про контрнаступ з виходом до моря - ніяк не менше. А краще - зі звільненням Криму і розмови про пиво з раками на пляжах Ялти. А далі - проханнями навпаки помовчати.
Потім трапився вельми очікуваний бунт Пригожина з великим обломом в результаті, пам'ятаєте? Пізніше - показова страта цього "найперспективнішого політика" - як контрольний постріл в надії українців на швидкий фінал війни.
Сьогодні від "Зеленої хвилі" залишився тільки слід. Поставки йдуть швидше за інерцією і дедалі частіше після умовлянь. Дедалі рідше звучать розмови про швидку перемогу України. Дедалі ближче вибори в США і дедалі міцніші позиції республіканців. Стають жорсткішими їхні умови підтримки України - а якщо говорити прямо, погрози її припинити. Кажуть, до речі, нібито трампісти - це маленька частина республіканців. При цьому ще один кандидат в президенти США від республіканців Вівек Рамасвамі відкрито заявив, що в разі перемоги на виборах готовий передати Росії анексовані частини України - "адже там живуть російськомовні". І ніякого вступу в НАТО. Ось такі нині республіканці.
Дедалі менше нових санкцій і більше обхідних шляхів для потоків нафтодоларів в РФ. Все важче дається звільнення територій нашими захисниками - і тільки вони розкажуть правду про ціну, заплачену за кожен метр. Все частіше військові кажуть про брак особового складу і що воювати доведеться кожному. Все більше випадків свавілля в ТЦК. Один за одним спалахують корупційні скандали - українці в цьому майстри... І Україні, ясна річ, на тлі розмов про тотальну корупцію все жорсткіше ставляться умови надання подальшої допомоги. І головне - фронт: ворог вчиться, окопується, шукає союзників і шляхи поставок зброї, розганяє ВПК, маючи величезну ресурсну базу ще з часів "монстра" СРСР. Ворог контратакує, не шкодуючи своїх покірних солдатів, які воюють незрозуміло за що. Сам Путін, тричі хворий на рак, все не вмирає - або його двійники продовжують керувати цією фашистською авторитарною країною не гірше оригіналу, в чому я дуже сильно сумніваюся. Тепер ще й Ізраїль...
А Володимир Зеленський, який не соромлячись виступав як локомотив перемог, сьогодні змушений нести відповідальність за невдачі. У президента залишається високий рейтинг і рівень довіри, і більшість українців, згідно з опитуваннями, проти проведення виборів під час війни. У той же час, у свіжій статті Time, одного з рупорів західного світу, Володимир Зеленський зображений як одинак, зраджений партнерами - на тлі країни, де людей силою заштовхують у військкомати. Безсумнівно, ця стаття стала тригером і стартовим пострілом, а для когось і командою фас. І якби Олексія Арестовича не існувало, його довелося б вигадати. Так вийшло, що саме він виступив тараном української влади, вирішивши, що його час настав.
Ключовий меседж його програми - необхідність і невідворотність компромісу з Росією, реалізація так званого плану Кіссінджера. Ідея в тому, що Україну нібито беруть до НАТО без окупованих територій, а Україна відмовляється від силового методу повернення вкраденого.
Практично одночасно із заявою Арестовича з'явилася стаття Валерія Залужного зі списком необхідних дій для військової перемоги над ворогом. Генерал чесно зізнається, що швидкого прориву у війні з Росією не буде і вона переходить у позиційну фазу, яка є надзвичайно небезпечною та виснажливою для України. Щоб вийти з патової ситуації, Україні потрібен технологічний прорив у тих сферах, де РФ має перевагу.
Українців ще з початку війни вмовляли змиритися і примиритися з Росією - щойно стало ясно, що її бліцкриг провалився. Але після звірств в українських містах, скоєних всіх можливих військових злочинів (буквально всіх за списком - згідно з Женевською конвенцією), ядерного шантажу після Будапештського меморандуму, підриву Каховської дамби, масових поховань, тисяч закатованих до смерті військових і цивільних, вбивств дітей і згвалтувань, Бучі та Азовсталі, зростаючих "лісів" з прапорів на кладовищах українських міст, драмтеатру в Маріуполі - українське суспільство сьогодні не розуміє, яким чином з росіянами можливо вести переговори, і визнає тільки сценарій перемоги, і бажано з розвалом Росії. Принаймні, інші варіанти вголос обговорюються вкрай рідко. І врешті - решт, переговори з режимом Путіна заборонив і сам Володимир Зеленський - після того, як той пішов на пряму анексію чотирьох українських областей. Навіть якщо розглядати цей сценарій - Зеленський не може просто "передумати". Зрештою, занадто багато крові вже заплачено…
Не думаю, що президентські амбіції Олексія Арестовича можуть вилитися у щось серйозне. Але є підозри, що якраз з нього почнеться хвиля розмов всередині країни про альтернативи тотальної української перемоги з розгромом і розвалом Росії. Частіше почнуть говорити про те, що українцям доведеться банально чекати, поки Путін помре, щоб повернути своє. Вже говорять. А враховуючи виборчі дедлайни в США - боюся, не пізніше як навесні нас чекають веселі дні, коли частина українців буде згодна на гібридний мир, а інша частина - категорично ні.
І куди "качнуть" нас ці розмови - питання відкрите.
Тарас Сидоржевський, спеціально для Главреда
Хто такий Тарас Сидоржевський?
Тарас Сидоржевський - головний редактор сайту Главред, український журналіст, колумніст. Закінчив філфак НПУ ім. М. П. Драгоманова в Києві за спеціальністю "Видавнича справа та редагування". Працював у низці українських інтернет-видань. Пише про політичні події в Україні та світі.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
