Днями Тернопільська обласна бібліотека для дітей опинилася в центрі скандалу через випадок дискримінації внутрішньо переміщеного 7-річного хлопчика Святослава з Харкова. За словами його матері, колишньої журналістки Катерини Посохової, працівники бібліотеки відмовляли у видачі книжок школяреві, мотивуючи це можливими ушкодженнями і тим, що в книжці можуть з'явитися написи "слава Росії".
По-перше, дітей, які читають і з власної ініціативи ходять до бібліотек, апріорі варто підтримувати і всіляко заохочувати.
По-друге, сам факт того, що подібні ситуації все ще виникають через 10 років війни в Україні, багато що говорить про нинішнє українське суспільство. Адже переселенці, хоч я і не люблю це слово, коли його застосовують до громадян однієї й тієї самої країни, переселяються в інші регіони, де спокійніше, не від хорошого життя. За великим рахунком, чим відрізняється людина, яка втекла від війни до Києва або західних регіонів з південного сходу, від тієї, яка приїхала сюди жити і працювати? Правильно - нічим, та сама людина, просто з пропискою трохи лівіше по карті.
То куди ж діваються всім відомі українська гостинність і співчуття щодо своїх же громадян, але яким, на жаль, пощастило менше, і війна що 2014-го, що 2022 року буквально прийшла на їхній поріг?
За даними Мінреінтеграції, в Україні налічується близько 4,9 офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. Хоча, як уточнювала Ірина Верещук, реальна кількість може бути близько 7 мільйонів.
Тільки вдумайтеся - щонайменше п'ята частина України стала переселенцями. Стільком людям довелося виїхати щонайменше в іншу область (не кажучи вже про іншу країну) в пошуках кращого життя в більш спокійних регіонах. І з чим часто доводиться стикатися цим людям? Перш за все, їм потрібно шукати собі нове житло (найчастіше орендоване). І вже тут багатьом людям з Донбасу і півдня України зустрічаються "унікуми", які починають судити за одягом. Точніше, за стереотипом, тому що нібито всі люди з цих регіонів сильно чекають "русский мир", "самі звали" і взагалі практично бандити.
Чесно кажучи, не думала, що такому є місце через 2 з гаком роки після повномасштабної агресії Росії, коли більшість українців побачили, з ким воювали 8 років на Донбасі. Але, на жаль, часто буває так, що винаймання житла стає цілим квестом, тому що досі знайти адекватних господарів квартир буває не так вже й просто.
І так, на жаль, у кожній сфері життя. Історія з хлопчиком у бібліотеці - лише один із безлічі прикладів дискримінації своїх же громадян у рідній країні. А через що - просто тому, що комусь пощастило народитися в Луганську, Донецьку, Маріуполі, Харкові? Додайте до цього "підтримку" держави у вигляді постійних зменшення виплат ВПО, відсутності адекватних програм отримання житла, і на виході отримуємо картину, коли людина просто змушена повертатися туди, звідки була вимушена тікати (і це якщо ще є куди повертатися).
То чому хтось досі вважає нормою "добивати лежачого" і шукає ворогів усередині України, серед таких самих громадян, які всього лише хочуть жити, працювати, виховувати дітей і не бути вигнанцями у своїй же країні?!
Тим більше, що росіяни, як уже багато хто розуміє, не упустять нагоди мусолити улюблену ними тему поділу України "на сорти" і знову спробують вбити клин між заходом і сходом, що на тлі війни може стати фатальною помилкою. Адже як свідчить українське прислів'я: "Гуртом і батька легше бити". А з таким підходом, як до переселенців, українці згодом ризикують знищити самі себе, і тоді Росії навіть не доведеться пускати ракети по Україні.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
