Європа поодинці в змозі надати Україні достатню допомогу з тим, щоб вона змогла перемогти. Це абсолютно нетривіальний висновок, який ще недавно здавався неймовірним. І який виявився сюрпризом, перш за все, для Путіна.
Досі Путін (та чого гріха таїти: і більшість експертів) вважали Америку плеймейкером у цій війні. Відповідно, Путін бачив своїм головним завданням вивести з гри США. Його стратегія була зрозуміла: якщо Америка самоусувається, то Європа здується, а Україна, залишившись одна, змушена буде прийняти путінські умови миру.
Уся путінська картина світу побудована на тому, що яйця у Заходу знаходяться у Вашингтоні. А виявилося, що це глибока помилка. І першими попливли саме американці. Це вони почали якісь закулісні консультації, човникові переговори, зондування та іншу хрень.
Це Байден з усією своєю командою вигадали собі "червоні лінії" і не давали і не дають ATACMS, F-16, танки тощо. Це в них є страх перед "розвалом Росії" та інші комплекси, що залишилися в них із часів холодної війни.
Це вони ніяк не можуть позбутися тих ще радянських правил взаємовідносин із Росією, як із "великою державою", спадкоємицею СРСР тощо. Тому вони вважають безумовно необхідним "врахування інтересів", їхній "баланс", "відповідальний підхід" і обережність, яку не відрізнити від боягузтва.
За минулі тридцять з гаком пострадянських років Америка виробила стосовно Росії дуже дивний підхід, який поєднує в собі дві взаємовиключні тенденції. Перша полягає в тому, що Росія - це той самий СРСР і ставитися до неї треба так само, як і раніше. Тобто шанобливо, консультуючись з усіх важливих питань і враховуючи її інтереси. Другий підхід полягав у тому, що Росія - це країна, яка майже вдвічі менша за СРСР, менш авторитарна і консолідована, з архаїчною промисловістю, розваленою оборонкою і деградованою армією. І тому її думку можна ігнорувати.
Шляхом схрещування вужа з їжаком вийшла нинішня американська політика, яка зберегла всі зовнішні атрибути шанобливості та "врахування думки", чим підігрівала его спочатку Єльцина, а потім Путіна і підносила їх у їхніх власних очах до рангу лідерів "великої держави", але, з іншого боку, реального врахування думки в рамках цієї еклектичної політики не відбувалося, що породжувало образи та затаєну ненависть до "кидалів".
Америці слід було б вибрати щось одне. Наприклад, вважати Росію рівним партнером, але тоді на початку 90-х запропонувати їй "план Маршалла-2", втопити її в американських інвестиціях і прискорено інтегрувати в західні інститути. Тобто проробити з Росією те, що Америка проробила з Німеччиною після 1945 року. Тоді б вона мала дружню Росію, повністю включену у свою орбіту, яка не мислить себе як "окрему цивілізацію".
Або відразу, ще в 1991 році, сказати Росії, що її місце "біля параші", вимагати повного ядерного роззброєння, інакше пригрозивши їй прямою військовою інтервенцією. Тобто добити ворога до його повної і беззастережної капітуляції. І лише потім уже, зробивши Росію шовковою, займатися її перекроюванням за своїми лекалами.
Натомість взяла гору політика "поваги без поваги" і "жорсткості без жорсткості". Найімовірніше, така політика є свідченням слабкості самої Америки. І, отже, гіпотеза про те, що яйця Заходу знаходяться у Вашингтоні - це помилка, за яку ми всі тепер так жорстоко розплачуємося.
Схоже, що Америка сама так довго вірила в те, що в неї є яйця, що забула перевірити: чи на місці вони. А коли кинулася, то виявила, що їх немає, і там, де вони мають бути, щось зовсім на них не схоже... Чи то Байден, чи то Салліван... І Трамп цю картину навряд чи змінить, бо він теж мислить Америку в рамках "угоди з Путіним" і, отже, зовсім не збирається його перемогти.
В умовах самоусунення Америки, Європа за три місяці відрефлексувала цю обставину і несподівано навіть для самої себе, в ній раптом прокинувся дух тих самих європейців, які всі останні три тисячі років тільки те й робили, що воювали і зводили з розуму весь світ своєю агресивністю і експансіонізмом.
Об'єктивно кажучи, всі умови для перемоги над Росією у Європи є: її економіка (ЄС + Великобританія) більше 20 трлн. доларів за номіналом проти 1,7 трлн. доларів за номіналом у Росії, а її населення вчетверо більше російського. Якщо до цих вихідних даних додати трішки рішучості, то у Путіна не буде ані найменших шансів.
І я сьогодні наважуся припустити, що ця рішучість, нарешті, починає проявлятися. І ми всі це бачимо. Вона проявляється не тільки в риториці європейських лідерів, а й у реальних діях із пошуку боєприпасів для України, розкручування маховика європейської оборонки, виділення грошей тощо.
Європа почала діяти, не озираючись на США, і навіть якщо Штати пізніше і приєднуватимуться до європейських зусиль, то вони вже не будуть, як раніше, грати в цьому концерті першої скрипки. Європа раптом усвідомила свою суб'єктність і це, можливо, найголовніша подія за останні вісімдесят років.
Виявлена тепер недооцінка Європи - найголовніша помилка путінської політики за весь час його перебування при владі. Він сам себе настільки переконав у тому, що Гейропа загрузла в екологічних і гендерних дискусіях, віддала себе на поталу китайським корпораціям, її пісеньку заспівано, вона є гібридом гомосексуалістів із будинком для людей похилого віку, що він аж ніяк не очікував, що вона раптом проявить таку прудкість і вустами того ж таки Макрона прямо заявить, що в неї немає жодних "червоних ліній" щодо Росії.
Хто такий Альфред Кох
Альфред Рейнгольдович Кох (28 лютого 1961 р., Алтай, Східноказахстанська область) - колишній російський державний діяч. У 1990-х роках був головою Держкомайна Росії та заступником голови уряду Російської Федерації, з 2014 року проживає в Німеччині. Підтримав Україну і розкритикував дії Володимира Путіна за російське вторгнення в Україну, пише Вікіпедія.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
