Ми звикли думати, що історія повторюється лише як фарс. Це неправда.
Іноді сьогодення стає ілюстрацією до підручників історії. Ти дивишся по сторонах - і починаєш розуміти, як виглядали ті події, про які ти читав в книгах. Наприклад, теперішній Крим ілюструє буденність зла - у всій його механічній простоті.
На півострові затримали одного з лідерів кримських татар Нарімана Джеляла. До анексії - журналіст, політик, один з лідерів Меджлісу. Після окупації - активіст, правозахисник, людина, яка не боялася називати речі своїми іменами. Він був одним з тих, хто залишився на півострові. Одним з тих, хто не став йти під радари. Повсякденна мужність залишатися самим собою - це про нього.
читайте такожОкупанти в Криму - це як маніяк з бритвою у вагоні метро
Напевно, його затримання було неминучим. Наріман був занадто чесним для російської реальності. Занадто прямим для атмосфери недомовок. Занадто яскравим для тих, хто звик до сірості і слухняності. Росія любить пережовувати незгодних - і щоб залишатися з нею наодинці потрібно трохи фаталізму і багато сміливості.
У 2014-му російська держава вчинила злочин - і тепер розправляється з кожним, хто готовий про це говорити вголос. Заради виправдання нових арештів ФСБ спорудило версію, в якій знайшлося місце всім. Терористам, терактам та українській військовій розвідці. Нарімана Джеляла судитимуть не за "політичною" статтею. Не за "заклики до порушення територіальної цілісності РФ" - під які тепер потрапляє будь-яка констатація того, що Крим належить Україні. Ні, його звинувачують у тому, що він виступив посередником між українськими силовиками і тими людьми, яких ФСБ звинуватило у вибуху газопроводу. Система придумала черговий привід, щоб позбутися неугодних.
Чесно кажучи, вся ця ситуація не народжує ніяких додаткових почуттів по відношенню до російської системи. Тому що емпатія до неї витравлена дуже давно. Ми спостерігаємо фестиваль божевілля вже восьмий рік поспіль і рахунок українським політв'язням в Росії йде на сотні. Кожен новий арешт і вирок запрограмовані тією війною, яку Москва розв'язала проти України в 2014 році.
Наріман Джелял був би на волі, якби ми двадцять три довоєнних роки не перебували в полоні власних ілюзій. Якби ми з моменту здобуття незалежності розвивали армію, проводили реформи і намагалися піти під Північноатлантичну парасольку колективної безпеки. Так, можна справедливо заперечити, що країна до цього була не готова. Що політики лише відпрацьовували суспільний запит. Що в масі своїй Україна хотіла позаблоковості і багатовекторності. Що ж, тепер за суспільну інерцію і політичну угодливість розплачується Наріман Джелял. І не тільки він.
Повторюся, його затримання не народжує в мені додаткових почуттів по відношенню до Російської Федерації. Зате воно народжує в мені цілу бурю емоцій з приводу української реальності. Прямо зараз на окупованих територіях наші співгромадяни розплачуються власними долями за чужу довоєнну короткозорість. І, паралельно з цим, в Україні продовжують жити люди, які геть відмовляються робити висновки з того, що відбувається.
Вони продовжують говорити про те, що реформи не потрібні. Лякають обивателя казками про зовнішнє управління. Захищають корупційні схеми і торпедують зміни.
Вони цінують лояльність більше професіоналізму. Персональний інтерес ставлять вище колективного. Вони відтворюють все те, що вісім років тому мало не привело нашу країну до катастрофи. Ці люди продовжують думати тільки про власне благополуччя - на тлі того, як російські силовики вламуються в будинки наших співгромадян на окупованих територіях.
Наріману Джелялу і багатьом іншим випало розплачуватися за нашу загальну довоєнну сліпоту. За нашу інерцію і лінь, за наші помилки. До війни кримських татар було прийнято підозрювати в нелояльності. Їх не брали на роботу в спецслужби. Відмахувалися від закликів обговорити ідею національно-територіальної автономії.
Їх раз по раз залишали за дужками, підспудно сподіваючись, що точкою зору корінного народу Криму можна знехтувати. І все, на що вони тепер можуть розраховувати – що їх нинішня жертва не марна. Що країна засвоїла болючий урок, зробила висновки і готова змінюватися. І найменше мені б хотілося, щоб вони відчували почуття відчаю.
На жаль, ми даємо їм для цього приводи. Країна змінюється повільніше, ніж повинна. Повільніше, ніж може. Ми нинішні сильно відрізняємося від себе колишніх. Але недостатньо сильно, щоб бути релевантними всім викликам, які обіцяє нам війна.
А вона триває. І її жертвами стають не тільки солдати і офіцери, які тримають зовнішній периметр країни. Жертвами приречені бути і ті, кому випало жити на окупованих територіях. Ті, хто не боїться називати речі своїми іменами. Ми їм заборгували і єдиний спосіб розплатитися за боргами - це зробити роботу над помилками. Тими помилками, які сім з половиною років тому мало не відправили нашу країну в небуття.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
