Копитько пояснив, чому Севастополь не можна залишати Росії навіть в історії

На тлі війни та боротьби за повернення окупованих територій дедалі гострішим стає питання збереження історичної пам’яті та культурної спадщини України. Олексій Копитько, військовий аналітик і політичний експерт, звертає увагу на те, як російська пропаганда десятиліттями формувала спотворене сприйняття історії Криму та Севастополя. У своїй колонці він пояснює, чому захист музеїв і культурних пам’яток є частиною ширшої боротьби за українську ідентичність і чому переосмислення кримського історичного наративу має стратегічне значення для майбутнього країни. Публікуємо ключові думки автора.

Вражений реакцією частини співгромадян на інформацію про підпал косоруким російським ППО панорами Першої оборони Севастополя.

1. Панорама, Херсонес, Бахчисарай, Музей Лесі в Ялті (де-факто знищений), Судак, Коктебель, музей Айвазовського у Феодосії, музеї Керчі та багато іншого – це тимчасово захоплені українські музеї.

Те, що росіяни знищили музей Сковороди, музей Шухевича, музей у Гуляйполі, музей Чорнобиля, а тепер підпалили Панораму (як раніше музей у Маріуполі) – це однакова біда.

Знищення одних українських музеїв не може бути приводом для радості, коли горять інші, не такі милі вашому серцю.

У музеї знаходяться оригінальні речі, що є частиною УКРАЇНСЬКОЇ історії. Вона багата і різноманітна. Те, що їх зараз подають у спотвореній формі, не робить їх менш цінними.

Якщо ви вважаєте інакше, то чому ви тоді чіплялися до нещасного археолога Бутягіна, який викопував черепки в місці, яке вам нічого не говорить?

Яке вам діло до Мірмекія?

Чого ви тоді нервували через вивезення картини Айвазовського?

Яке вам діло до того, що росіяни бульдозерами "розкопали" Херсонес і "відреставрували" ханський палац?

Яке вам діло до Криму?

2. Та легкість, з якою Захід проковтнув захоплення Криму в 2014 році (і досі живе в ілюзії, що Крим і умовні Суми – це якісь різні сюжети) є наслідком успіху російської пропаганди і частково – наслідком примітивної гуманітарної політики України.

Росіяни нав’язали, а українська держава і суспільство погодилися з повністю спотвореною концепцією історії Криму і – особливо! – Севастополя.

Україна дозволила викреслити зі своєї історії Кримську (Східну) війну. Це гірше, ніж злочин – це помилка. Її треба виправляти, а не наполягати на ній.

Кримська війна почалася з бомбардування Одеси й охоплювала все Азово-Чорноморське узбережжя.

У заснованому в Херсоні Чорноморському флоті до 50% офіцерів становили вихідці з України (у т.ч. – представники родів козацької старшини, які стали російськими дворянами).

До 70% нижніх чинів складали українські селяни.

Український народ виніс на собі Кримську війну, приніс колосальну жертву. "Серце горить" — стогне поранений солдат, якого першим побачив граф Лев Толстой у Севастополі (прочитайте "Севастопольські оповідання").

Рекомендуємо:

Пастка замикається: дрони знищили міст до Криму, проїзд перекрито

Територія до Полтави була суцільним польовим госпіталем.

Армію забезпечували заводи від Шостки до Луганська.

Населення прилеглих губерній виконувало масу обов'язків – від забезпечення візницьким транспортом (залізниці не було) до постачання фуражу та ін.

Серед героїв війни першого ряду настільки багато українців, що цього не змогла приховати ані царська, ані радянська інтерпретація війни.

Петро Кошка – українець.

Ігнатій Шевченко – українець.

Список можна продовжувати нескінченно.

З якого переляку ми повинні віддавати цю частину історії? Через те, що тупе царське командування програло війну, яку мало виграти?

Просто почитайте, які помилки і коли були допущені через клінічний ідіотизм, пихатість, надутість російських вельмож. Саме вони завадили британцям, французам, сардинцям, що приєдналися до них, і туркам перепочити в Криму (до чого коаліція інтервентів була дуже близька).

Яке практичне значення?

Британська аристократія повинна не з московськими упирями кланятися на згадку про "останню джентльменську війну". А приїжджати в Одесу, Київ, Дніпро, Миколаїв.

Тому що саме там живуть нащадки тих, хто доблесно бився в Севастополі.

Обговорювати нюанси поезії Теннісона і долю "легкої бригади" теж доречніше в будь-якому з українських міст.

І можна не чекати повернення Криму, щоб розставляти ці акценти. Якраз навпаки.

Земля Севастополя просякнута кров'ю українців. Першу оборону Севастополя (на якій побудовано героїчний міф міста) здебільшого тримали українці.

Севастополь — це місто українських моряків.

Пісню "Легендарний Севастополь" з пропагандистською метою написали лише в 1954 році.

Якщо ви по-справжньому не сприймаєте цю частину УКРАЇНСЬКОЇ історії як свою, значить, росіяни переможно заразили вас вірусом "Новоросії".

Джерело

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред