Якщо Україну рік тому було прийнято недооцінювати, то Росію переоцінювали. Це багато в чому пов'язано з закритістю російського суспільства, в якому не було зрозуміло, що дійсно є у Росії, чого немає, в якому стані техніка тощо. Зрозуміло, що всередині російського суспільства було розуміння армії і того, як вона влаштована – чи багато там корупції і того, що написано на папері, але по факту не існує. Однак путінська пропаганда працювала і на західну аудиторію – передбачалося, що у Росії "друга армія світу". Складно сказати, чи була вона другою, але вважалося, що армія РФ дуже сильна.
В реальності все виявилося інакше. Не будемо підкидати шапок і розповідати, що це зовсім нікчемна армія, яка нічого не може – на жаль, цей рік показав, що це велика армія, з великою кількістю техніки, снарядів і з дуже великим ступенем садизму, що для багатьох стало одкровенням. Ми бачили, що вбивства цивільного населення, тортури, обстріли цивільної інфраструктури були систематичними. Тобто російська армія не просто загарбницька, вона порушує всі мислимі і немислимі правила ведення війни. Здавалося б, які у війни правила, але і їх Росія порушує, показуючи свій звіриний оскал.
З'ясувалося, що російська армія не настільки ефективна, як їй передрікали. Я пам'ятаю, як на "Першому каналі" 24 лютого повідомляли, що в Україні не зустріли жодного опору,"Z-канали" писали про те, що армія РФ "післязавтра буде в Києві" і все інше. На жаль, ці байки, точніше, такий розвиток подій допускався з боку західних розвідок, але виявилося, що російська армія не здатна реалізувати плани Володимира Путіна щодо швидкого захоплення України. І чим довше тривала ця війна, тим більше розкривалося різних подробиць – проблеми з логістикою, геть відсутня розвідка і дорозвідка цілей, проблеми зі зв'язком, з офіцерським складом. Причому Росія в перші тижні війни втратила дуже багато елітних, навчених солдатів, в тому числі, офіцерів.
Усі ці проблеми у Росії досі зберігаються. Треба сказати, що частина міфів про РФ, такі як можливість застосування ядерної зброї, кількість і якість боєприпасів (хоча ми бачимо новини останніх днів про те, що в армії РФ присутній очевидний снарядний голод), ще існують. Але не можна недооцінювати ворога, і тут важливо не впадати в повне заперечення існування російської армії як такої.
Тривалий час існувала парадигма того, що все, що відбувається в конкретному регіоні і всередині Росії – це їхні проблеми, нехай самі розбираються. Чи будує Путін диктатуру, чи захоплює якісь території повзучим чином, чого туди втручатися?! Ми купуємо нафту, газ, а це – їхні проблеми. Сподіваюся, було засвоєно урок, і диктатор із загарбницькими замашками – це проблема не регіону або конкретної країни, а всього світу, тому спроба закрити очі на те, що відбувається неминуче веде до більш масштабних трагедій. Розуміння цього начебто прийшло, як і того, що жодних компромісів, домовленостей з Володимиром Путіним бути не може, тому що він їх порушує, і нічого крім сили проти нього не працює. Тому що природа дій Володимира Путіна відрізняється від дій західних політиків, які покладаються на раціональні, з цінністю людського життя речі.
У випадку з Путіним усіма було зрозуміло, що йому не важливо, скільки буде втрат, економічних проблем, тому що в диктатурі ніхто не обирає президента (хоч тут і можна довго міркувати про те, що проґавили, потурали і не чинили опору). Це добре видно на прикладі, коли до повномасштабного вторгнення Заходу говорили, мовляв, треба запровадити санкції проти конкретних людей з російського уряду і російської пропаганди. Захід відмахувався, прикриваючись юридичними процедурами, але щойно почалося вторгнення, усі ці ілюзії кудись зникли – усі ці люди опинилися під санкціями, але, на жаль, вже було занадто пізно і їх було недостатньо. Щоразу світова спільнота запізнюється з тим, що потрібно тут і зараз.
Ілюзія Путіна полягала в тому, що Захід взагалі не буде втручатися – не буде допомагати Україні, накладати санкції на Росію, але в підсумку ця ілюзія була зруйнована. Та незважаючи на те, що Захід дійсно виконав величезну роботу за цей рік (за що йому низький уклін), цього недостатньо в моменті. Тому що кожна хвилина, кожен день зволікання – це все більша кількість загиблих у цій війні, яка незалежно від того, що буде в кінці (а там, швидше за все, буде перемога України – принаймні, поки не зрозуміло, як ситуація може повернутися інакше) не поверне цих людей до життя. Міста можна відновити, дороги знову зробити, але життя вже ніщо не поверне. Хотілося б, щоб остання ілюзія про страх ескалації і розтягування бойових дій була подолана. Як і прийшло розуміння того, що нестача допомоги призводить до смертей, і цього вже не виправити.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Viber
