Улюблена іграшка Путіна виявилася бракованою: скільки Кремль збирається продовжувати війну

15 серпня 2022, 08:38
2449
Втрата Калібрів, танків та іншого – це для Росії погано, але на тлі цього визнати свою поразку в Україні було б іще гірше.
Путін не лишить Україну у спокої, як мінімум, до 2024 року
Армія багато років була улюбленою іграшкою Путіна, і йому кортіло її випробувати / Reuters

Мета нападу Росії на Україну полягала не у поверненні України до Радянського Союзу, але з меншими витратами ресурсів. Адже ресурсів СРСР не вистачило наприкінці 80-х років на всі 15 республік. Єльцин думав, що схитрував, спрямувавши основні ресурси виключно на Росію і залишивши радянські республіки з мінімумом ресурсів, бо були сподівання, що імперія виживе, якщо буде в скороченому вигляді, а не годуватиме, як писав Солженіцін, "центральноазиатскую подбрюшину". Та й Україна після розпаду СРСР являла собою не надто надійний актив.

З початку 2000-х років до РФ знову пішли нафтові та газові долари, але їх усе одно вистачає лише для Росії. Але й при цьому Росія лишається нездатною утримувати окупаційний режим по всій Україні, годувати її, а при цьому якось відбиватися від зовнішніх атак, зокрема, санкцій, і підтримувати зовнішню політику РФ, яка після окупації України зазнала ще більших ударів (санкції, ізоляція тощо).

Тому мета Москви дуже проста – якомога більше зруйнувати Україну, перетворити її на нежиттєздатну територію і залишити в такому стані на межі Європи та Росії. Росія хотіла бачити Україну напівзруйнованою державою, позбавленою ресурсів, із населенням, як поринуло б у внутрішні конфлікти та невизначеність. Такою була мета путінського нападу, на мою думку.

Втім, сили, які були залучені для нападу на Україну, не могли забезпечити контроль над усією країною. Вони могли забезпечити лише державний переворот у Києві і, можливо, на певний час "демілітаризацію" України. Після того, згідно з планом РФ, тут мала бути сформована проросійська адміністрація, якій би довелося з травмованим українським патріотичним населенням мати справу на невизначену перспективу. При цьому була б величезна кількість ризиків та економічних, політичних і зовнішніх проблем.

Але Росію все це влаштовувало б, вона б говорила: "Ми звільнили Україну від нацистів, а тепер робіть, що хочете". Такий розвиток подій для Путіна був би вигідним, тому що йому потрібна легітимація всередині Росії і пояс нестабільності навколо неї, щоб не було "поганого прикладу" для росіян – демократичного вибору, проєвропейського напрямку.

Чи змінилася в цьому сенсі стратегія Росії за підсумками воєнних дій? Думаю – ні. Росіяни продовжують переслідувати мету – завдати якомога більшої шкоди та руйнувань Україні.

На сьогоднішній день мета номер один Кремля – знищити український військовий потенціал, а паралельно знищити й економічний та соціальний потенціал України. Все те, що сьогодні відбувається в Україні, за великим рахунком є вигідним Путіну: міграція населення, переведення економіки на військовий лад, тобто відмова від прибуткового модусу економіки і перехід до військового (затратного), травмоване населення, яке ще довго не зможе налагодити нормальне життя, тощо. Зовнішня політика – це окрема історія, але зрозуміло, що нічого кардинального не станеться: Україну не приймуть завтра ні до складу ЄС, ні до складу НАТО, тобто вона лишиться сірою зоною з HIMARS-ами та Javelin-ами.

Тому Путін може собі дозволити продовжувати цю війну, незважаючи на ту військову і стратегічну поразку, якої він зазнав протягом п’яти місяців. Тому що його стратегічна мета й досі видається йому досяжною: збереження легітимності своєї влади всередині Росії, переведення РФ на рейки військової диктатури, а також послаблення та руйнування України та її потенціалу (соціально-демографічного, економічного тощо).

Єдине, з чим Путін поки що не справляється – з військовим потенціалом України. Втім, російська влада, думаю, зараз перебуває в такому стані, як говорилося в кричалці, яка ще в радянські часи була у вболівальників київського Динамо на випадок, коли команда пропускала гол: "Обидно, досадно, но ладно, ладно, ладно". Приблизно так, мені здається, почувається колективний Путін на сьогоднішній день.

Проблема в тому, що у Кремля немає альтернативного плану. Курс на розрив і протистояння з Заходом є базовим, і змінювати його ніхто не збирається. Адже ці діди, яким уже за 70 років, розуміють, що зберегти владу вони зможуть тільки за умови режиму, подібного до північнокорейського чи іранського. Тож у них немає шляху назад, до Заходу.

Вони сподівалися, що їм якось вдасться полегшити удар, як це відбулося з Грузією або з Україною у 2014-му. Згадайте, як Медведєв на засіданні РНБО РФ, прямо сказав, на що вони розраховують – мовляв, на Заході посердяться, повиступають, а потім усе повернеться до старого. Саме на це сподівалися в Росії.

Що стосується армії і воєнних втрат. Звичайно, це боляче для Росії, але не критично. Хоча справді значною мірою втрачається військовий потенціал, на який РФ розраховувала.

Путін не міг не спробувати використати цю армію. Адже принаймні останні десять років армія була його улюбленою іграшкою, на яку він не шкодував грошей і покладав великі сподівання. У нього свербіли руки випробувати її у справі, аби зрозуміти, як же засвоїлися ті мільярди, які він перераховував Шойгу і Сєчину на військово-промисловий комплекс, армію, сили спеціальних операцій, реорганізацію, батальйонно-тактичні групи, ракети. Путіну кортіло подивитися, як усе це працює.

Втрата Калібрів, танків та іншого – це для Росії погано, але на тлі цього визнати свою поразку було б ще гірше. Думаю, що логіка у російських керманичів саме така, тому вони й хочуть дотиснути цю військову затію до якогось позитивного результату.

Тому санкційні, військові втрати, а також втрата особового складу (гинуть здебільшого представники "малих народів", тобто тувинці, дагестанці, буряти, тоді як москвичі і петербуржці лишаються поза війною) болісні, але не настільки, щоб це змінило загальний план.

А план простий: у 2024 році Путін має стати монархом. Він упевнено крокує до цієї мети. І його оточення точно не дозволить змінити курс навіть у зв’язку з відходом російських військ із півночі України. Для них це не привід, цього недостатньо. Тож Путіну щонайменше до 2024 року – до президентських виборів у Росії – потрібно буде зберігати мобілізацію російського суспільства та той самий, що й зараз, режим тиску (інформаційного, силового тощо) в самій Росії. А війна в Україні є для цього найкращим стимулом. Тобто до 2024 року, до перевиборів Путіна, нам розслаблятися не доведеться.

Максим Розумний, доктор політичних наук, політичний експерт, спеціально для Главреда

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакції.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред

Реклама
Реклама

Останні новини

Реклама
Реклама
Реклама
^
Ми використовуемо cookies
Прийняти