Це провокація відповідати "зуб за зуб, око за око" вже всередині внутрішньоукраїнських дискусій про майбутнє. І сьогодні, як ніколи, слід вгамувати емоції, стишити бажання помститися, з одного боку, і зловтіху, з іншого, – і згадати стару євангельську істину: царство, що розділилося в собі, не встоїть…
Фаріон вочевидь щиро та пасіонарно символізувала правий екстрим в українській політиці. І саме скромна політична вага (до 10%) її радикального імперативу "Всі, хто не говорить українською і не глоріфікує Бандеру, – вороги України" – була найкращим свідченням, що в України добрий імунітет проти право-радикальної політики. Підле вбивство політикині, вірогідно, цей імунітет підважить.
І це знову актуалізує питання про те, ЗА що, за ЯКУ Україну ми воюємо? Очевидно, що війна з росією триває за субʼєктність, за право самим обирати свою долю. Але навіть посеред цієї страшної війни слід задумуватись, чому наша доля така кривава і трагічна? Як нам в майбутньому скерувати свою енергію та ресурси на творення, а не вічний опір орді на фронтирі європейської цивілізації? Як нам в майбутньому уникнути чергової руїни, в яку Україна занурюється тут і зараз?
Моя відповідь – ми мусимо примудритися пройти між Сцилою Малоросії, яка поступово розчиняється в росії, та Харибдою Антиросії, яка витрачає всю свою енергію та ресурси і раз-у-раз надривається у перманентному герці з ордою. Я розумію, що це майже нездійсненне надзавдання, але наголос роблю саме на слові "майже". Вибудувати Україну, яка не буде ані Малоросією, ані Антиросією, – наше надзавдання, яке дозволить вирватись з трагічного кола: визвольні змагання – радикалізація – війна – руїна – Малоросія – русскій мир.
Аби перетворити Україну на територію процвітання, потрібний тривалий мир. Це головна, але недостатня передумова. Друга – самодостатність українського дискурсу. Наскільки самодостатність загалом можлива у сучасному світі. Український дискурс має бути українським та європейським, а не антиросійським. І звичайно не малоросійським також. Бо і анти- і мало- є вторинними щодо оригіналу.
Бути щитом Європи напевно почесна, але малоперспективна роль. Бо саме в щит постійно летять ворожі списи. Прикордонні фортеці не дуже придатні до творчості та творення свого світу.
Війна завжди спонукає до переосмислення минулого. Цю війну ми звичайно мусимо довоювати так, аби вийти з неї самостійними та субʼєктними. Гідно вийти.
Але вже зараз слід шукати та дискутувати обриси повоєнної України. В пантеоні якої будуть не тільки герої Ірини Фаріон (і можливо сама вона), а й Сковорода, Шептицький, Вернадський, Скоропадський та навіть Пауль Целан. України, яка не буде ані Антиросією, ані Малоросією…
Хто такий Геннадій Друзенко?
Геннадій Друзенко - український правник, громадський активіст. Голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ).
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
