Ще кілька днів тому у мене було величезне, красиве життя в столиці. Вечорами мої діти лягали спати в білосніжні ліжка в красивому будинку, вчилися в кращих навчальних закладах, у мене було кілька обожнюваних робіт, у мене були друзі, коханий чоловік, сусіди і затишний двір із першими крокусами і пролісками.
26 лютого, після найдовшої в моєму житті автомобільної поїздки до Львова, я виявила себе і двох своїх дітей у переповненому евакуаційному поїзді Львів-Перемишль. Ми втратили абсолютно всі свої речі. А при посадці у вагон, в тисняві ледь не загинула моя дівчинка. Їй всього вісім.
Її крихітну і худеньку втиснули в стінку вагона, і вона вже задихалася. Спочатку вона верещала, а потім стала обм'якати.
Те, що вона жива, сопе зараз під мирним небом – це справжнє диво. Наступного дня на такій же посадці в електричці на смерть була розчавлена дитина. Така ж дитина, як вона, яку не зуміла висмикнути з пекельних лещат напираючого натовпу потужна материнська рука.
Ми провели 21 годину в дорозі. Практично без руху, сидячи один у одного на руках, на валізах або дерев'яних лавках стандартної задушливої приміської електрички. Ми втратили всі наші речі.
Але знаєте, наші діти не заплакали жодного разу за дорогу. Навіть вони розуміли, що ми зараз не маємо права на жодні емоції – тільки на злість і дію.
Кожен, хто потрапив у цей вагон, ділився з сусідом: останньою краплею води, останнім підгузком для дитини, останнім шматочком печива. Хто зумів вибратися на вулицю на кордоні – приносив до вікон поїзда величезні пляшки питної води для дітей. Тендітні дівчата-студентки всю ніч дозволяли спати нашим дітям на своїх колінах, перемагаючи біль в занімілих скорчених ногах і спинах.
Це не був потяг страху. Ми йдемо, ми вивозимо дітей і їдемо допомагати нашим звідти, де ми зараз потрібніші і корисніші. Адже кожен із наших захисників щасливий знати, що їхні діти і дружини в повному порядку. І в цьому їм допомагає цілий світ!
І знаєте, що було найкращими новинами для нас там, у цьому пекельно комфортному експресі, який їхав до Польщі 21 годину до ряду? Знати, що десь там, у Львівській області, наші хлопчики порвали на шматки ваших десантників. Що на рідній Оболоні в Києві ваших озброєних збивають з БТРа і знешкоджують голими руками місцеві хулігани. Знати, що вам наваляли наші чоловіки, брати, сини. Що ваш сміливий Кадиров уже отримав по зубах і більше до нас не полізе. Що під Гостомелем, Києвом, Черніговом, Херсоном вас складають у чорні пакети. Що навіть ціною власних життів наші чоловіки підривають мости, щоб ви не дісталися до нас.
У них є цілі і мотивація. Вони вбивають вас дуже азартно, з посмішками на обличчях. Вони на своїй землі. І у кожного з них за спиною дві пари крил нашої молитви.
Мені 34. Я мама двох дітей. І за все своє життя я не бачила жодного фашиста, бендерівця або нациста.
Але от уже тиждень в новинах спостерігаю, як старший брат увійшов у дім молодшого, щоб його пограбувати, зґвалтувати його дружину і вбити дітей.
З нами весь світ. Поляки беруть на руки наших дітей. Годують їх, одягають, дають їм дах. Бережуть, як своїх.
читайте такожЧому Путіну зовсім не страшно дати команду про ядерний удар
З вами тільки Путін. Шалений карлик, який жбурляє своїх дітей у Тартар і не відчуває з цього приводу докорів сумління.
Забирайтеся з моєї рідної України, поки живі. Інакше ви поїдете по домівках у цинках. Ми знаємо наших хлопчиків, вони вам теж забезпечать "комфортну горизонтальну евакуацію".
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
