Вони провалили випробування війною

Коли я їхав з Криму до Києва, то не став забирати з собою гітару. Після анексії мені нічого було під неї співати.

Усе, що ми називаємо російським роком, народжувалося як протест. Існував великий світ офіційної пропаганди, а потім виходив музикант і ставив своїй епосі діагноз. У тих текстах було бунтарство, антисистемність і небажання йти в ногу.

А потім трапилися нульові, і кожен російський Сід Вішес поспішив стати Йосипом Кобзоном. Включаючи й автора цієї пророчої формули Костянтина Кінчева. Їх одомашнили: Сурков писав тексти для "Агати Крісті", Путін брав у поїздку диски "Чайфа". З протестно-злого російський рок перероджувався у буржуазно-ситий, де право говорити правду підмінялося ліричністю переживань. Замість оголеного нерва - знеболювальний укол ретельно дозованої емоції, густо перемішаної з ностальгією для сорокарічного офісного планктону.

Російський рок став музичним мейнстримом, бізнесом на прагненні до безпечної фронди. Поки музиканти співали про самотність і нерозуміння – їх самих трепетно любили, старанно розуміли і пальцем на двері не показували. Близькість до рок-музики означала право ототожнювати себе з інтелектуальною меншиною. Це був час тотального пересмішництва, безвідповідальності та лаунжу. Багато хто цієї спокуси не витримав.

У 2014-му старий затишний світ звалився. У цій новій реальності кожному довелося визначатися з барикадою. Ба більше - з'явилися питання, на які можна дати лише однозначні відповіді. І в цей момент колишні рокери опинилися перед вибором.

За логікою речей, якщо ти бунтар і перед тобою барикада, то потрібно знову ставати опозицією до вертикалі. Але влазити у власну двадцятирічну шкуру в той момент, коли тобі вже скоро п'ятдесят – некомфортно. Багато хто віддав перевагу альтернативі.

Адже вся медіавійна останніх років - це суперечка про те, хто тут слабкий. Заведено співчувати тим, чия моральна величина обернено пропорційна фізичній. Давиди проти голіафів, спартанці проти персів, польська кавалерія проти танків Гудеріана - в таких схемах моральна підтримка завжди дістається слабкому. Бо боротися проти панівних сил - це свято духу над обставинами. І саме за цей штандарт ведуть інформаційну війну Київ і Москва.

Коли Москва каже, що не є стороною війни на Донбасі – це не тільки геополітика. Це ще й боротьба за етику. За право транслювати те, що відбувається як битва "українського дракона" з "донецько-луганським Ланселотом". Бо якщо назвати речі своїми іменами, то виявиться, що не український Голіаф бореться з донецько-луганським Давидом, а, навпаки, – триста українських спартанців тримають оборону біля Фермопіл проти армії Ксеркса з двоголовими орлами на прапорах.

І рівно з цієї ж причини в коментарях прихильників Кремля вся ситуація подається не як війна великої Росії проти маленької України, а як епічна битва крихітного "русского мира" проти гігантського "західного". Як героїчний опір обложеної фортеці, яку хочуть взяти штурмом ліберальні щупальця світового гегемона.

І чаша цього вибору не минула російську рок-музику. Вибір був простий: можна бути солідарним з меншістю і виступати проти охочого повоювати російського Левіафана. А можна оголосити саму Росію контрсистемою, яка протистоїть величезному заходу. І продовжувати відчувати себе бунтарем, виходячи на сцену святкового концерту з нагоди Дня поліції.

Люди, пісні яких я співав до війни, це випробування провалили.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред