Найголовніший дефіцит в армії – це приватність.
У тебе майже немає шансів залишитися наодинці. Сон, їжа, туалет – звичні мирні ритуали тут геть позбавлені інтимності. Війна виявить, хто з вас справжній інтроверт, а хто просто придурювався.
Війна не обмежується лінією фронту. Ракетні кукси дозволяють Москві дотягуватися до тилів. Щоправда, у Львові повітряна тривога проживається інакше, ніж у тому ж Києві. Коли чуєш сирену в столиці – велика спокуса вирішити, що ракета "транзитом". Що Київ – лише частина маршруту, а сама мета лежить західніше. А у Львові ти одразу розумієш – вона вже прилетіла, і це "кінцева". А тому або вона нас, або ми її.
Втім, останній місяць ми збираємо враження на півдні і сході. Раніше мені здавалося, що головні фаталісти – це ті, кому випало служити на території військових об'єктів. Напевно, це непросто – охороняти той же Генштаб, знаючи, що місце твоєї служби позначено жирною галочкою в російському списку ракетних цілей.
А потім я натрапив на колону з трофейним "Тигром". Єдина бронемашина, силует якої безпомилково видає її походження. Єдиний силует, який не схожий на все, що стоїть на озброєнні української армії. Їздити на ній на передку може тільки той, у кого вельми флегматичні відносини з долею. Бо вночі тризуби на бортах можуть і не розгледіти.
До війни мене дратували забобони. Тепер – ні. У якийсь момент я і сам став говорити "крайній" замість "останній". Точно знаю, що перестану так робити, коли повернуся. Офісний побут загрожує нам тільки зламаним кулером, а тому в мирному житті слово "крайній" за ступенем доречності дорівнює носінню камуфляжного одягу без приводу.
Соцмережі дратують міркуваннями про фінальний контур нашої перемоги. Ті, хто стежать за війною з дивана, потроху починають нагадувати футбольних уболівальників. Єдиний можливий сценарій перемоги для них – це капітуляція Росії. Думаєш у цей момент про те, що вони програмують себе на поразку – адже будь-який інший формат перемоги буде для них недостатній.
Фраза "віримо в ЗСУ" починає віддавати інфантильністю. Цієї формули недостатньо. Або ти сам у ЗСУ, або допомагаєш ЗСУ. У цій війні ми все ще андердог, а тому граємо від оборони. Ми все ще Давид, а не Голіаф, а тому наша війна в першу чергу за збереження державності і суверенітету. А не за парадно-блискавичний вихід на кордони 2013-го року.
Чим ближче ти до армії – тим менше починаєш нагадувати пікейного жилета, що грає в солдатики. Чим глибше занурений у реальність – тим менше спокус заявляти вголос про власну "втому". Тому що втомлюються всі – але завжди є ті, кому важче. Пам'ять про це змушує тримати язик за зубами.
читайте такожПорятунок Росії від поразки, або Що не так із попередженнями Байдена про вторгнення
А ще я думаю про те, що в топці нашої війни згорять залишки радянських озброєнь Східної Європи. Весь регіон остаточно перейде на стандарти НАТО – просто через відсутність альтернатив. Адже ми досі воюємо тим, що створювалося для знищення Заходу. Причому перші двадцять чотири роки незалежності ми не витрачалися на поповнення арсеналів і складів. Не купували боєприпаси і не замислювалися про їх вартість. Параноїдальність радянської системи дозволяє нам триматися вже дев'ятий рік – і ми витрачаємо бюджетні гроші на поповнення лише того, що добігає кінця.
Нещодавно США оголосили про те, що до 2026 року планують закупити до півтори тисячі "Стінгерів" – для відшкодування тих, що поставлені в нашу країну. Ловиш себе на думці, що арсенали головної армії світу теж не бездонні. Що наявність грошей і виробництв не заповнюють втрачене одномоментно. Втім, це означає і те, що російські нафтодолари не здатні миттєво перетворюватися на нові ракети і бронетехніку.
А ще варто змиритися з тим, що все, що відбувається – не девіація. Що наша реальність – це нова норма. Ніхто з нас не знає, коли ми зможемо зняти форму. І чим швидше ти звикнешся з цим фактом – тим простіше тобі буде.
До дефіциту приватності теж можна звикнути.
Павло Казарін, журналіст
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
