Європою блукає привид контрреволюції

7 лютого 2024, 09:04
За цих умов Україна приречена вірити в єдину Європу – іноді навіть більше, ніж Європа вірить у себе.
Європою блукає привид контрреволюції
Ми маємо причину для стриманого оптимізму / фото: УНІАН

Мотив незмінний – євроскептицизм і бажання розбігтися по окремих національних квартирах. До того ж, це явище не обмежується кордонами континенту. А Росія й поготів осідлала цю ідеологію ще двадцять років тому, а тому сьогодні радісно аплодує новій хвилі європейської втоми від змін. І на цьому загальному тлі рельєфно виділяється тільки одна країна – Україна. Яка й хотіла би втекти у власну вигадану "золоту добу", та в тім і річ, що втекти їй нема куди.

Від початку порядок денний будь-яких революцій сходив до двох пунктів: потенціал перетворення та апеляція до майбутнього. Та в другій половині ХХ століття відбулася переміна. Замість революційного постав порядок денний контрреволюції. Його образ майбутнього покликається на минуле. Пропонує не так рухатися вперед, як повертатися назад – у таке собі ідеальне "проминуле".

відео дня

Можливо, причина в тім, що наприкінці ХХ століття майбутнє стало занадто непередбачуване, щоб його моделювати. Умовне "завтра" вже не було зрозумілим, і люди почали підміняти майбутнє минулим. На зміну концепту "сьогодні – це недосконале завтра" почала з’являтися ідея, що "сьогодні – це зіпсуте вчора". На знаменах нового тренду закріпилися антидемократизм, антисистемність та консерватизм.

Можна, звісно, штурмувати цю цитадель забобонів. Можна доводити ущербність віри у "світле минуле". Наводити статистику тривалості життя. Переможених хвороб та відвернених епідемій. Пояснювати, що життя будь-якого "скрєпоносця" було б важке і злиденне – якби йому не пощастило належати до п’яти відсотків еліти.

Це все можна було би сказати. Але – безрезультатно.

Тому що головний зміст міфу про "скрєпи" та "минуле" – це втеча від змін. Тих, що протягом останнього сторіччя тільки набирають обертів.

Протягом століть реальність побуту могла лишатися незмінною. Знаряддя праці, щоденний лад, уявлення про світ та норму були однакові протягом величезного періоду історії. А потім світ починає змінюватися так швидко, що люди не встигають адаптуватися.

"Скрєпоносець" дарує своїй авдиторії індульгенцію. Він дозволяє їй нормувати себе. Свою неготовність дізнаватися щось нове. Своє небажання змінювати уявлення про світ. Інтелект – це здатність адаптуватися до змін. А "скрєпоносець" виправдовує глупоту та відсталість.

Він продає авдиторії міф. Про те, що вони – спадкоємці та носії правди. Про те, що в їхніх проблемах винні зміни, а не їхня власна неготовність змінюватися. Він торгує простотою – тією, що гірша за злодійщину. Він дарує пастві відчуття безгрішності та образи – найсильніші ментальні наркотики з тих, що існують.

У минулому немає рецептів. Щоб їх там знайти – треба знову побудувати довкола себе Середньовіччя. Будь-які спроби втекти у "вчора" від початку приречені. Можна досхочу ламати ткацькі верстати, але Промислову революцію це все одно не зупинить. Можна відмовитись від вакцинації своєї дитини, та це тільки зашкодить їй, якщо почнеться епідемія.

Та біда в тому, що міф не можна перемогти фактами. Він завжди самодостатній – заковує свого носія в міцні лати з упереджень та самовиправдання. Відмова від міфу рівноцінна виходу з зони комфорту. Тому що вимагатиме від свого носія діяльних зусиль. Позбавить монополії на істину.

Тренд контрреволюцій зроджується зі страху обивателя перед змінами. Майбутнє непередбачуване, трансформації стрімкі, а нова реальність змушує людину "бігти щодуху, щоб тільки лишатися на місці". Усі, хто намагається осідлати цю хвилю настроїв, пропонують прості відповіді на складні запитання. Усе це можна помножити на антиелітні настрої. У кожному конкретному випадку пропонують повернути країну її громадянам, захистити національного виробника від світового ринку, відмовитися від глобального на користь локального.

Уже неодноразово звучало: світ змінюється швидше, ніж люди. Друга половина двадцятого століття була добою боротьби лібералів зі старими елітами. Перші хотіли майбутнього, другі мріяли про консервацію. Традицію відтісняли на периферію гаслами про світ рівних можливостей та позитивну дискримінацію. 1968-й рік переміг.

А потім з’ясувалося: весь цей "вудсток, що подорослішав" сам став істеблішментом. Він сам став новою нормою, а в ролі "порушників" та "бунтарів" опинилися всі ті, хто кілька десятиліть тому був трендмейкером.

Гравці помінялися ролями. І ось уже консерватори оголошують себе новою меншістю, що протистоїть засиллю більшості. Неполіткоректність стає трендом саме з тієї ж причини, з якої кілька десятиліть тому у тренді була її протилежність. Тому що це битва між "нормою" та "новим". І якщо в ролі "нового" опиняється "старе" – що в цьому несподіваного?

Утім, ми маємо причину для стриманого оптимізму. Тому що Україна рокована випадати з цього тренду. На відміну від своїх сусідів з заходу та сходу вона не має візії минулого, про повернення до якої можна було б міркувати. На відміну від Варшави, Будапешту чи Москви у неї просто немає за плечима нічого, за чим можна було б ностальгувати.

Майже все наше історичне минуле – це колоніальний статус. Короткий період незалежності на початку ХХ століття – занадто скороминущий та трагічний, щоби до нього апелювати. А визвольні війни часів Богдана Хмельницького – занадто далекі від нас. Інакшість цього минулого очевидна: на нього можна спертися лише на рівні риторичного міфу, та аж ніяк не на рівні рецептів для держрозбудови.

За цих умов Україна приречена вірити в єдину Європу – іноді навіть більше, ніж Європа вірить у себе. Вона рокована на рух вперед навіть тоді, коли її сусіди в ЄС готові відступити на кілька кроків назад. Хтось скаже, що це єврооптимізм мимоволі – нехай. Та від цього він не перестає бути єврооптимізмом.

Хто такий Павло Казарін?

Павло Казарін - український журналіст, публіцист, теле- i радіоведучий. Уродженець Сімферополя. 2006 року закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського за спеціальністю "російська мова та література" і здобув кваліфікацію магістра філології. З 2004 року працює в медіа. Працював на ДТРК "Крим" та ТРК "Чорноморська". З 2012 до 2014 року мешкав та працював у Москві. Співпрацював з виданнями "Slon.ru", "Радіо Свобода", "Нова газета" та Московський центр Карнегі. Переїхав в Київ в жовтні 2014 року. Працював ведучим телеканалу ICTV. Автор та ведучий проекту "Грані правди" на телеканалі "24". Оглядач українського бюро "Радіо „Свобода"". Колумніст видання "Українська правда". Автор книги "Дикий Захід Східної Європи" (2021). З початком вторгнення Росії в Україну вступив до лав Збройних сил України. В серпні 2022 року був нагороджений нагрудним знаком "Щит сил ТрО".

Джерело

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакції.
Реклама

Останні новини

Реклама
Реклама
Реклама
Ми використовуемо cookies
Прийняти