Чому американці вирішили тиснути на Україну

Зважаючи на те, що позиція української влади доволі однозначна, ми мали стабілізувати фронт. Це було ключовою ідеєю Зеленського після того, як ми фактично відійшли від самітів миру ще за часів Трампа. Стабілізація фронту мала посилити наші переговорні позиції. Але стабілізації фронту, як такої, наразі не відбулося. Ми бачимо, що це може відбутися нескоро – з тієї простої причини, що маємо проблеми.

Перша – постачання зброї з Європи відтерміновано і не здійснюється у повному обсязі. Фінансування на паузі. Репараційний кредит нам також не поспішають надавати, адже Європа зацікавлена, щоб війна в Україні не завершилася швидко. Нещодавні заяви Сікорського, Макрона – то три роки, то два – свідчать, що Європі потрібна певна гарантія, що Росія не розпочне проти неї атаку. Хоча диверсійні атаки вже відбуваються, –наприклад, міністр оборони Італії заявив, що підготував великий документ про те, що потрібно робити з цими гібридними атаками.

Тобто Росія тисне на Європу. Трамп тисне на Європу давно – це вже очевидно. І на цьому тлі всі розмови щодо відправки до України якогось військового контингенту, передачі зброї, ракет – їх фактично немає. Узагалі. Хто про це говорить? Ну, полетіли кілька ATACMS по території Росії – чотири, п’ять, шість. Звідки ці ракети? Можливо, зі старих запасів, бо нових ніхто не передавав. І хоча у публічній площині може виглядати, що все добре, але коли доходить до справи – все зовсім інакше.

Друга проблема – корупційний скандал. 15 місяців, протягом яких тривало розслідування – термін немалий. Я роблю припущення, що всі ці дані були відомі значно раніше. Чому дали хід саме зараз? Бо це також додатковий інструмент тиску, щоб Україна стала більш поступливою.

Також зіграла свою роль оголошена Трампом історія про санкції проти Росії, де дисконт на нафту почав падати катастрофічно. Кажуть, що росіяни почали продавати нафту по 43–44 долари. Це взагалі космос – у хорошому сенсі для нас, але дуже погано для Росії. Постійна присутність у США Кирила Дмитрієва, його спілкування з Віткоффом для мене було очевидним свідченням того, що ведеться певна робота між Росією та США для того, щоб схилити Україну до заморозки війни.

Єдиний момент – для української влади заморозка, навіть по лінії фронту, – це дуже серйозний репутаційний удар. Є купа моментів, які потім будуть використовуватися політичними опонентами як небезпідставні аргументи звинувачень у неефективності влади в протистоянні російській агресії. А корупція – це взагалі питання номер один. Тобто це ціла низка факторів.

Ключові гравці – це Європа, Україна, Росія та Америка. Трамп також тиснув на європейців. Він давав їм зрозуміти: якщо ви не будете діяти так, як потрібно для заморозки війни в Україні, то ви взагалі нічого не отримаєте. От останні кілька місяців допомога за програмою PURL фактично зникла. І навіть західна преса писала, що обсяги допомоги суттєво впали у першій половині року після приходу Трампа. Після скандалу в Овальному кабінеті в кінці лютого я, чесно кажучи, був дуже стурбований тим, чим це для нас обернеться, бо європейці зараз гроші давати не будуть – і все. Але вони відгукнулися на наше прохання допомогти, хоча, як сказала Кая Каллас на Мюнхенській безпековій конференції: "Я зроблю все, щоб на це священне місце війна не прийшла". І такої позиції дотримувалися багато європейців.

Звісно, якби вони надавали більше допомоги – достатньої, своєчасної, військової – ситуація була б для нас кращою і виглядала б більш адекватно. Але Трамп вирішив інакше. Для нього війна має закінчитися, але чи то через російську мову, чи то російську церкву, чи то на лінії кордону – йому на це глибоко начхати. Абсолютно. Так само, як і багатьом європейцям. Натомість для України це питання принципове.

Тому вони зробили простий вибір: або ми залишаємося з підтримкою Трампа й Європи, зменшуючи підтримку України і таким чином підводячи ситуацію до заморозки війни (без очевидного тиску і не обов’язково на умовах, вигідних Україні), або Трамп забирає війська зі східного флангу, хоча російська агресія нікуди не зникла. Певні кроки у цьому напрямку він робив, однак я не можу сказати, що це суттєво послабило захисні можливості. Але ми ж розуміємо: це поки що кулуарні, непублічні розмови.

Тому поява цього плану для мене взагалі не новина, це було прогнозовано. До самого плану в мене є запитання. Я не думаю, що він буде таким, як про нього сьогодні пишуть. Він буде дещо іншого формату.

Валерій Клочок, спеціально для Главреда

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред