Привид переговорів або вдалий момент для поїздок до Китаю

Для початку кілька процесів, про які писали українські ЗМІ.

1. Риторика Зеленського щодо завершення війни стала більш обтічною. Зокрема президент України допускає швидке завершення "гарячої фази" війни. Що можна трактувати як варіант, за якого бойові дії або стають не інтенсивними, або припиняються на певний час. З недавньої історії - аналог АТО.

2. Імовірність "Трампа" і розмови про можливе "завершення війни". І, як похідна, телефонна розмова президента України з кандидатом на пост президента США

3. Зміна риторики Путіна, який, з одного боку, виставляючи ультиматум Україні піти з Донецької, Запорізької та Херсонської областей. З іншого боку, вкидання через "опозиційні ЗМІ" інсайдів, суть яких допускає передачу останніх двох назад "за умови збереження коридору в Крим", - це спроба позначити межі компромісів.

4. Активізація потенційних посередників. Йдеться, як мінімум, про Угорщину, Саудівську Аравію (яка демонстративно приїхала на Саміт Миру).

5. Демонстративні кульбіти Лукашенка, який гарячково намагається деескалювати ситуацію на кордоні та подає сигнали про готовність до діалогу із заходом (звернення міністра закордонних справ до Польщі, перший за 3 роки випадок масового звільнення політв'язнів та анонс подальшого "помилування", зміна риторики щодо Зеленського)...

Тобто ми маємо незвичну для більш ранніх етапів активність відразу багатьох акторів. При цьому Росія, природно, намагається використати момент для створення зручних для себе стартових позицій на можливих переговорах. Йдеться про:

• тиск на фронті - Путіну вкрай необхідна "велика перемога". Тобто захоплення значних територій або відносно великого населеного пункту.
• спроби знищення цивільної інфраструктури. Тут концентрація була на енергосистемі, газових сховищах, що позначиться на характері опалювального сезону. А так само нова хвиля атак на портову інфраструктуру.
• активізація російських інформаційних операцій з розгойдування ситуації всередині України. Насамперед використовуючи управлінські провали української влади (зокрема місцевої), Кремль намагається викликати тотальну недовіру до системи державного управління.

І тут виникає питання Китаю. Досить цікавий кейс. Нагадаю, що так званий "китайський план врегулювання" був трансформований у "китайсько-бразильський алгоритм". Причому КНР демонструє готовність до корекції пропозицій з огляду на ситуацію та позицію сторін. Останні місяці Пекін активно працює над набором "голосів на підтримку" свого плану. Це не саміт миру, просто керівники країн, які співпрацюють з Китаєм, висловлюються "за", про що регулярно підкреслюють "Женьмінь Жибао" і "Сінхуа". Причому досить специфічно - інформація подається в російськомовній та англомовній версіях (китайська містить дещо інші посили). До речі, згаданий Лукашенко публічно заявив про підтримку китайського плану на саміті ШОС, а його міністр закордонних справ зробив те саме під час візиту до Пекіна.

Щодо Росії Китай продовжує проводити політику спроб отримати максимальну кількість вигідних для себе поступок в економіці. Причому явно поспішає, періодично, використовуючи публічну демонстрацію, списуючи це на страх "вторинних санкцій". Йдеться про:

• переведення розрахунків у юані ("вторинні санкції щодо транзакцій у доларах виглядають правдоподібно, а ось щодо російського рубля смішно),
• участь китайських компаній у роботі ТОС (території випереджального розвитку),
• питання щодо річки Туманна, де РФ погодилася на судноплавство, але не поспішає демонтувати (або перебудовувати міст), який цьому заважає.
• цін на вуглеводні та іншу сировину. КНР зацікавлена в збереженні статусу "покупця останньої надії", тому, наприклад, легко пішла на зрив будівництва Арктик-СПГ2. Природно, заявивши, що побоюється "вторинних санкцій". Та тільки китайські кораблі розвернулися наступного дня після того, як Кремль сказав "ні" у відповідь на чергові пропозиції що робити з мостом, згаданим у попередньому пункті.

Можна згадати ще з десяток пунктів, але суть у тому, що Китай різко посилив тиск у просуванні своїх інтересів. Наче він обмежений у часі.

З іншого боку РФ демонструє непоступливість, що в умовах подальшого продовження ізоляції з боку Заходу виглядає дивним. Якщо тільки не припустити, що в Кремлі розраховують на зміну ситуації протягом найближчих 8-10 місяців. Зокрема, Путін під час візиту до КНДР і В'єтнаму двічі публічно назвав китайський "план врегулювання" неприйнятним для Росії.

Таким чином, є рух до початку консультацій про переговори (поки що не самих переговорів), є необхідність залучення до процесу Китаю (вона була від самого початку і її визнавали як Україна, так і США). В України, на жаль, накопичено досить великий багаж проблемних питань у відносинах з Китайською Народною Республікою. Починаючи від щонайменше шести великих кейсів, що беруть початок у 2012-15 роках, Мотор-січчю, закінчуючи коментарями окремих чиновників 2023 року щодо прізвища китайського посланника. (конфліктну базу описав ще у 2021 у тексті "Українсько-китайські відносини: що означає нове перезавантаження"). Фон не найкращий.

Але тут підходимо до моменту й інтересів. Маємо умовно ситуацію коли "чорна кішка, що пробігла між Москвою і Пекіном". Маємо інтереси КНР щодо завершення війни в Україні, зумовлені розвитком китайських проєктів у регіоні. Одним словом, маємо вдалий момент, коли інтереси превалюють над негативним багажем. І це можливість донести свою позицію і бути почутим.

Тому, зокрема як демонстрація готовності Китаю бути залученим до процесу врегулювання (а також як сигнал Росії), вперше з 2012 року міністр закордонних справ України летить до Пекіна. Поїздка не переверне китайську позицію і не призведе до того, що Сі підпишеться під "формулою Зеленського" у всій її повноті. Цього не зробили навіть учасники "Саміту миру". Але вона вкрай важлива, оскільки може змістити позицію Китаю в бік більшого врахування українських інтересів під час можливого обговорення формату припинення бойових дій. Наскільки суттєвим буде це зрушення, залежить від того, наскільки перспективними для КНР здадуться майбутні контакти (і проєкти) з Україною. І тут маємо ще один вдалий момент. Ідеться про позицію США, які (на відміну від наших європейських партнерів) вкрай різко намагаються утримати Україну від розвитку спільних проєктів із Китаєм. До речі, торгівля йде, але без інституційної бази у вигляді стійких форматів співпраці, що вкрай дивно, якщо не сказати абсурдно, з огляду на те, що КНР - торговий партнер №1 для України.

Таким чином, візит Кулеби до КНР - це не тільки питання можливих мирних переговорів. Це питання того, що буде "після війни". Домовленостей "тут і зараз" не буде. Але такі візити створюють базу. Зокрема для майбутньої інституалізації співпраці. Що само собою робить КНР зацікавленим у збереженні та розвитку української державності.

Джерело

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред