Підпишіться 
Білоруський аналітик, експерт Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич вважає, що після зустрічі Путіна з Віткоффом і згоди Кремля відновити тристоронні переговори Путін і Зеленський "помінялися місцями". За його словами, вперше за два роки американського посередництва не Росія висуває плани, а Україна та ЄС формують тези, які везуть до Москви. Автор пояснює, чому Путін сказав Трампу "ні" по суті, але "так" за формою. Публікуємо його роздуми.
Зеленський і Путін "помінялися місцями".
Путін "погодився" на відновлення переговорів, і робочі групи незабаром почнуть зустрічатися. Можливо, навіть на регулярній основі. Але шанс на те, що можливе припинення вогню і вихід на довготривале заморожування*, вкрай невеликий.
відео дня
За великим рахунком, Путін не міг вчинити інакше. І для Трампа його слово про згоду поговорити стало вкрай важливим політичним сигналом. Який виходить за рамки російсько-української війни.
Чому так? Давайте розбиратися.
Для початку історія.
Пам’ятаєте, скільки було шуму і пафосу навколо "Формули миру" і Самітів миру. У 2024 році провели. Було досить багато учасників. Тільки одностайного голосування за "українську формулу миру" не вийшло. Ба більше, було кілька виступів лідерів держав, які йшли врозріз із політичним мейнстримом того часу. Умовному "телемарафону" не сподобалося. Але це нормально. Як і сам майданчик. Який міг перетворитися на майданчик посередників у переговорах про заморожування російсько-української війни. Саме посередників, а не тільки адвокатів України.
Але у 2025 році Трамп запропонував формат, де США і тільки США будуть посередником на переговорах. Підхід вигідний для Трампа, і про логіку я писав багато разів. Коротко це:
1. Отримання вигоди з усіх сторін. Україна - ресурси. РФ - доступ до ресурсів, торгівля і роль "агента повернення Росії у світову економіку".
2. Вплив на регіон у післявоєнний період. Тобто ключова роль у реалізації та контролі угод, програмах відновлення.
3. За рахунок розвитку відносин із РФ не дати Китаю перетворити російську економіку на сировинний придаток китайської. А в ідеалі "зіграти в Росію проти Китаю" - дати ресурси і підтримку амбіцій Кремля щодо відновлення своєї зони впливу на пострадянському просторі. Що автоматично означає зіткнення з інтересами КНР і Туреччини. Щонайменше щодо Центральної Азії та Кавказу.
З цього моменту непомітно для України ініціатива в розмовах про "мир" (насправді заморожування - застереження наприкінці тексту) перейшла до Росії. Не вірите? Спробуйте згадати, як це відбувалося: посланці Трампа їдуть до Путіна (або Дмитрієв їде до США) і формулюють новий план. Який як ультиматум або наполегливі рекомендації подається українській стороні. І Україна за допомогою європейських партнерів намагається його змінити. РФ заявляє про небажання Києва домовлятися, і через кілька місяців народжується "новий план". Знову з російської ініціативи.
При цьому українська дипломатія, яка у 2023–2024 роках була досить активною, наприклад, із державами глобального Півдня (знову згадаймо підготовку до Саміту миру), зосередилася на США та ЄС. Решта світу ніби зникла. Формат української ініціативи зі створення майданчика для обговорення варіантів заморожування було поховано.
Що змінюється наприкінці 2026 року
Рік зусиль Трампа і Путіна минає марно. При цьому США роблять усе можливе, щоб не допустити розширення кількості посередників. Давайте згадаємо: європейські держави беруть участь разом з Україною в обговоренні можливостей урегулювання, купують для України озброєння в США, фінансують Україну. Чи отримують вони місце за столом переговорів як учасники чи посередники? Ні.
Але війна триває, і треба думати про завершення. Показовим був візит Фрідріха Мерца до Пекіна в лютому 2026 року. Канцлер ФРН (за повідомленням DW) звернувся до голови КНР із закликом використати свій вплив на РФ заради прогресу в питаннях зупинки війни. Сі, своєю чергою (тут даю Сіньхуа), заявив, що важливо забезпечити участь у переговорах усіх зацікавлених сторін. Тобто і ЄС, і КНР дали перший сигнал про бажання змінити рамки. Ця теза в тому чи іншому вигляді повторювалася під час поїздок Ван І європейськими державами і візитів лідерів країн ЄС до Пекіна. Пізніше були офіційні заяви КНР і порушення питання на зустрічах Сі та Трампа.
У США залишалося вкрай мало часу. Відсутність прогресу в ролі посередника рано чи пізно мала призвести до зміни формату. Ініціатором цього (точніше, тим, хто може домогтися такої зміни) міг стати Китай. Вигодонабувачем - КНР і ЄС. А також Україна, оскільки формат, де є країни, здатні тиснути на Росію, має більші шанси на успіх.
Для Трампа це крах усієї конструкції, яку описав на початку тексту. Ти не зможеш зіграти "в РФ проти КНР", ти не єдиний посередник і вигодонабувач, у регіоні зафіксовано інтереси багатьох гравців.
Для Путіна це теж поразка. Адже зі США можна домовитися про формати, які дозволяли повернути Росії політичний вплив у регіоні. І це передбачало вигідніші умови для Кремля, ніж у разі, коли посередниками (і гарантами угоди) є група держав. Де частина бачить у тобі загрозу, частина "тримає тебе за горло" в економіці.
Тому загострення кінця вересня - початку жовтня було передбачуваним і очікуваним.
Трампу потрібно було продемонструвати, що формат живий. І США успішні в справі посередництва. Саме тому з’явився пост про "енергетичне перемир’я", який здивував (а можливо, і розсмішив) тих, хто мав це перемир’я дотримуватися.
На перший погляд, провал. Але формат треба врятувати. Тому виникла скандинавська зустріч у трикутнику Україна - США - ЄС. І пропозиції, які Віткофф повіз до Москви.
На цьому варто зупинитися. Тому що важлива не суть пропозицій. Важливе інше.
Що змінилося і чому Путін і Зеленський "помінялися місцями"
Вперше за два роки посередництва США в питаннях переговорів виникла ситуація, коли не Росія надсилає свої пропозиції для обговорення (ухвалення), а Україна та ЄС формують свої тези. Які вже привозять до Москви.
У такій ситуації, якщо користуватися логікою Трампа, вже не "Путін шукає, як завершити війну, пропонуючи нові плани", а "Зеленський запропонував оновлений підхід до пошуку миру". Тобто ініціатива починає переходити (поки в поодинокому випадку, але це вже прогрес) до України та ЄС. Відповідно, є пропозиція до Путіна, і він має сказати "так" чи "ні".
Сказати "так" Путін не може і не хоче. Сказати "ні" - це означає знищити формат американського посередництва і чекати, коли виникнуть нові рамки переговорів. Імовірно, менш вигідні для Росії.
Тому відповідь двоїста. З погляду суті пропозицій, Путін фактично "послав" Трампа. Тобто жодних поступок, просто "ні".
Але треба продемонструвати готовність говорити. Тому однозначне "так" на новий серіал під назвою "тристоронні зустрічі". На яких російські переговорники спробують повернути собі ініціативу. Тобто сипатимуть пропозиціями, що здаються добрими для США, але неприйнятними для України. Завдання таких консультацій на осінньому етапі - змусити українську сторону сказати "ні".
Чи може змінити ситуацію зустріч Трампа, Путіна і Сі? У розумінні перших двох завдання, ймовірно, зводиться до легітимізації продовження роботи наявного треку. Простіше кажучи, домогтися від КНР "схвалення зусиль США і РФ". Але аж ніяк не залучати Китай на рівних за стіл переговорів. А роль "гравця другого плану" Пекін відкине. Тому, до речі, її пропонуватимуть. Мені цікаво тільки, хто з двох: Путін чи Трамп.
І, нарешті, якщо вдасться реалізувати тактику збереження формату і затягування часу, Росія спробує використати найближчі місяці для початку реалізації політики розведення питань війни та співпраці США і РФ. Простіше кажучи, демонструватиме певну "готовність до поступок" в обмін на санкційні винятки. Або початок спільних проєктів.
Подібна ситуація навряд чи потішить Китай. І вже точно буде вкрай неприємною для ЄС. Але якщо переговорні рамки в нинішньому форматі зберігаються, наступне вікно можливостей для зміни ситуації по суті та досягнення реального прогресу в питаннях заморожування війни виникне не раніше другої декади лютого 2027 року.
*Застереження: тут я наполегливо прошу припинити говорити про "мир". Мир = мирний договір і відсутність претензій держав одна до одної. Будь-яка зупинка по лінії фронту не є миром. Мир можливий або якщо Україна відмовляється від окупованих територій (немає територіальних претензій і нові кордони), або якщо РФ виходить до кордонів 1991 року (старі кордони, немає претензій). Усе інше можна називати як завгодно: припинення вогню, перемир’я, заморожування, але аж ніяк не "мир".
Про персону: Ігар Тишкевич
Білоруський аналітик, публіцист, блогер, експерт програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього. Автор аналітичних публікацій про білоруську та українську політику та економіку. Дослідницькі інтереси: еволюція політичних систем і політичних інститутів у країнах, що переживають трансформацію; суспільні відносини, можливості корекції системи відносин і впливу на неї; зв’язок економічних відносин і міжнародної політики, взаємний вплив; регіональна політика – Східна Європа і Причорномор’я. Розробив низку навчальних програм та тренінгів з комунікацій, політичних кампаній, пише uifuture.org.
З червня 2024 року – головний експерт з питань вивчення Росії Українського институту майбутнього.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
