Путін остерігається Ердогана, або Чому перенесення ТКГ з Мінська не буде

Росія шукає відмовки щодо перенесення перемовин у ТКГ до Стамбулу, бо Путіну невигідне зміцнення позицій Ердогана.

Між Путіним та Ердоганом зберігається тихе нервове перемир'я / Reuters

Голова української делегації ТКГ Андрій Костін заявив про те, що на нещодавньому засіданні розглядали можливість проведення наступних очних зустрічей у турецькому Стамбулі.

Сама тема перенесення мала б бути ще неактуальною, оскільки повним ходом тривають карантинні обмеження через новий ковідний спалах, через що повернення до очного режиму зустрічей виглядає нелогічним.

Та ніхто б не грався у історію, де проводити засідання, якби не одне "але" - бажання Росії плести свої інтриги, бо інакше це не назвати. Росія почала наполягати на реальних, а не онлайн-зустрічах, бо мала на меті затягнути процес. Адже їй не дуже вигідно проводити низку засідань через відсутність аргументів - російська делегація може хамити, виставляти своїх "псів" з Донецька та Луганська, але аргументів немає. Саме через РФ зручно зривати засідання - час від часу вони на них погоджуються, потім знову зривають, через що їм хотілося знайти винуватого. Це стандартна російська практика - пропонувати повернутися до нормального режиму роботи, а Україна, мовляв, відмовилася.

Але підстав для повернення не було, не кажучи вже про те, що у Росії прекрасно розуміють, що не тільки для України, але й для ОБСЄ повернення до Мінська на офіційну платформу, яка забезпечується нелегітимним президентом Білорусі, є неприйнятним.

Росія на цій провокації навіть починала набивати собі бали, але тут, як завжди усе пішло шкереберть. Зокрема через заяву Ердогана, який заявив, що у випадку вторгнення Росії в Україну, незалежно від наявності спільних контрактів з РФ, підтримає позицію НАТО (бо Туреччина є членом Альянсу) і надасть допомогу Україні у всій необхідній повноті.

Тобто Ердоган, певно, після консультацій із колегами по НАТО, зробив пропозицію, яка повністю руйнувала російські наміри. Хоча логістично різниці між Мінськом та Стамбулом чи Анкарою практично немає - час перельоту відрізняється на 40 хвилин, що у даному випадку є смішним показником. Росія почала істерику, що для неї цей маршрут чомусь логістично невигідний і це при тому, що раніше цілком серйозно розглядалися у якості заміни Мінська Астана чи Алмати і Росія була не проти (хоча до них летіти значно довше).

Позаяк на турецькому напрямі працює цивільна авіація, перельоти нескладні з обох боків, тому проблем із проведенням засідань виникнути не має. А Росія починає від цього втікати, бо її шантаж і блеф було розкрито.

Адже напряму відмовити Ердогану і сказати, що Туреччина політично неприйнятна, росіяни не можуть, бо вони багато у чому від нього залежать, а Путін його остерігається.

читайте такожЕрдоган оголосив про допомогу у вирішенні конфлікту Росії та України і назвав головні цілі АнкариНезалежно від того, що відповість Росія, коли її поставили перед фактом, у найближчий рік переходу на роботу у мінських групах не станеться, бо це буде неадекватним рішенням у нинішній ситуації в світі. Але загалом цей напрямок був би прийнятним не тільки тому, що це вигідно з точки зору логістики, а й тому, що Туреччина не є політичним антагоністом жодної зі сторін.

Однак сама робота мінських підгруп проходить у автономному режимі, вони не зав’язані на країні перебування. Це, скоріше, психологічний фактор - як-то кажуть, рідні стіни надихають. Для терористів з ОРДЛО після того, як Лукашенко фактично зайняв російську позицію, Мінськ до певної міри і є "рідними стінами". Так само, як і для росіян, бо Мінськ тепер є фактично федеральним округом Російської Федерації. Але управління держави, де проводяться домовленості, прямого впливу не має взагалі, за винятком того, що до переговорної групи буде включений той, хто вже звинувачений або засуджений українським судом - єдине, що Туреччина, можливо, відслідковуватиме таких персонажів і не допускатиме їх до процесів.

Так чи інакше, для самої Туреччини стати таким майданчиком було б вигідно, принаймні тому, що для країни, яка висловлює міжнародні ініціативи і на території якої такі ініціативи реалізується, дістає певний додатковий моральний карт-бланш у світовій політиці. Тобто вона стає ніби трохи вище того рівня, на якому вона була раніше.

Наприклад, у 70-х роках, коли Фінляндія була дуже обережною і зацькованою і перебувала під певним пресингом Радянського Союзу, після підписання заключного акту Гельсінських домовленостей, що стало основою створення ОБСЄ та нового безпекового порядку в світі, внаслідок цього Фінляндія зі вторинної країни підвищила свою міжнародну суб’єктність на кілька порядків. Хоч, до речі, Фінляндія напряму жодним чином не була причетна до розробки цих домовленостей - вона лише надала майданчик і ініціювала підписання документу на своїй території.

Туреччина і так є дуже серйозним фактором міжнародної політики, але проведення подібних дій робить її однозначним лідером у Чорноморському регіоні і додає їй геополітичної ваги.

І саме це не влаштовує Росію, тому що зміцнення Ердогана для Росії - дуже небезпечна штука. Зараз у них тихе нервове перемир’я. Наприклад, Ердоган може збити російські літаки, коли йому це вздумається і знає, що йому нічого за це не буде. Росія кілька місяців забороняла літати росіянам до Туреччини, але вони усе одно туди добиралися через іноземні турецькі компанії і постачали турецькі апельсини і помідори як білоруську продукцію, через що Росія була змушена дати задній хід. Тобто у Росії немає козирів проти Туреччини.

Тарас Чорновіл, політичний аналітик, колишній народний депутат України, спеціально для Главреда

Реклама
Підтримайте Главред

Останні новини

Реклама
Реклама
Реклама
Ми використовуемо cookies
Прийняти