На фронті ніяких змін немає. Бомбардування міст поступово перетворюються на рутину. ВСУ все краще збивають ракети і дрони. Сьогодні, нарешті, з'явилися очевидні свідчення того, що небо над Києвом почала захищати німецька система IRIS-T. а скоро надійде й інша допомога. Тому і з цієї путінською затією про удари по цивільній інфраструктурі України теж, схоже, вийде у нього облом. Як, втім, і з усіма попередніми його гидотами.
За відсутності українського наступу досить дивно (якщо не сказати - комічно) виглядає масштабна евакуація людей з Херсона. Це тим більше дивно, що ще вчора окупаційна влада анонсували евакуацію людей тільки з трьох сільських районів області, де проходить зараз лінія фронту (Бериславського, Олександрівського, Білозерського і Снігуровського), а сьогодні, замість цього, почали евакуацію прямо з жителів Херсона і в першу голову - з путінських людей і колаборантів.
І якщо евакуація людей із зони бойових дій виглядає хоч якось розумно, то евакуацію путінських гестапівців і їх поплічників, за відсутності безпосередньої загрози, інакше як драпом назвати не можна. З усього видно, щось окупанти знають про найближче майбутнє, чого ми не знаємо.
Припустимо, грізний Суровікін вирішив кинути атомну бомбу на наступаючу українську армію. Або зробити килимові бомбардування. І тоді евакуація жителів з прифронтових сіл має хоч якесь пояснення.
Але навіщо замість цього евакуювати населення у себе в тилу? Адже Херсон знаходиться в тилу російської армії, чи не так? І чому потрібно евакуювати в Росію жителів Херсона, а жителів Луганська, Мелітополя чи Донецька - не треба? Все це дуже дивно і повинно мати якесь пояснення. Хоча, втім, відповідь, що Росією (а, отже, і її армією) керують ідіоти - вже все частіше сприймається як цілком розумний і багато що пояснює…
Але все це не те, не про це я хочу сьогодні написати... це все важливо і цікаво. Але я не можу не розповісти ось про що. Почну я здалеку. Багато років тому (напевно, вже п'ятнадцять або більше?) я гуляв тут в Баварії в лісі, і в кілометрах трьох від нашого села, поруч з лісовою стежкою, натрапив на величезну ялину, на якій був прибитий чорно-білий портрет молодого солдатика у формі вермахту. Портрет висів на рівні очей. Старий такий овальний, чорно-білий портрет на металі, як роблять на сільських кладовищах і в Росії і по всьому світу.
І під портретом був напис. Що це, мовляв, портрет мого молодшого братика, якому було 20 років і який загинув під Сталінградом в 1942 році. І звуть його так - то і так-то. І де він похований - невідомо. І чи є взагалі його могилка - теж невідомо. І тому я, його сестра, повісила тут його портрет і ходжу сюди, щоб його згадати і поплакати. А все тому, що більше мені з цим моїм горем ходити нікуди. Батьки наші померли майже відразу після війни. І я залишилася одна. І крім мене його згадати більше нікому.
І поруч з портретом - свіжі польові квіти. І маленька лампадка. Не палаюча, правда, але теж свіжа. І ще папірець з молитвою Vater Unser (Отче наш) теж прикріплена…
А нещодавно я знову пройшов по цій же стежці. І немає вже портретика. Як і не було. Мабуть, померла старенька. І все. Більше нікому згадати солдатика. Як і не було його зовсім. Та й то правда: чого згадувати солдата неправої армії, який загинув як окупант в далекій країні, в яку її прислали незрозуміло навіщо і для чого.
А куди йому було діватися, вчорашньому школяреві, раз дорослі і шановні люди йому пояснили, що це його обов'язок, що інакше його розстріляють як ворога Німеччини і, взагалі: хіба він не любить свою батьківщину? І пішов хлопчисько, і загинув, і перетворився на землю десь там, на Волзі. І ніхто не згадає про нього. І я, теж, забув як його ім'я-прізвище. Але ж пам'ятав ... старість ... обличчя ще пам'ятаю, а як звати - забув. А як я помру - так і обличчя не залишиться…
До чого я це все? А ось сьогодні в мережі я побачив ролик, знятий кимось в автобусі в Саратові. Там мати безпосередньо в цей момент дізнається, що її син загинув в Україні. Її знімали через ряд зі спини і обличчя було не видно. Тільки раптом вона зігнулася різко і загарчала як дика тварина, і заволала і заголосила ... синочку мій, синочку ... і знову в крик ... і знову миленький мій синочок... що ж я ... як же так ... Україна проклята ... і знову в крик…
І відразу побігли коментарі: так і треба, самі винні, замість України нехай Путіна лає, земля скловатою і т. д. А що мені заперечити? Все правильно пишуть. Неправий солдат неправої армії, який загинув як окупант ... і теж, напевно, хлопчисько, вчорашній школяр ... прийшла повістка, або ти батьківщину не любиш?
І прийде вона, мати його, сьогодні додому з цього автобуса. Ну то що? Добре, якщо є чоловік, батько солдатика. Так вони упруться один в одного будиночком і заплачуть удвох. А якщо ні? Якщо давно вже розлучилися і татусь забув вже про те, що десь в Саратові у нього був син? А може хоч брат-сестра є? А може і цього немає…
Судячи з одягу і зачіски - звичайна російська тітка. Звідки їй знати, що Путін - нелюд? По телевізору кажуть - рятівник Росії. З колін підняв... синочка-кровиночку збирала нещодавно, все, що могла віддала, все місто оббігала, ліки і бинти купувала, шкарпетки вовняні, бронежилет... нічого виявилося не потрібно…
Куди тепер з її горем? Де лежить він? Чи привезуть? А може бомбою розірвало так, що і шматків не зібрати? А може кинули його гнити в степу в Херсонській області і гризуть його тепер ворони…
Навіщо загинула ця людина? Хто її пам'ятатиме? Хто скаже про неї добре слово? Хіба він був поганою людиною? Хіба такої долі він був гідний? А Путін? Може ти його згадаєш? Скажи мені, як його ім'я-по батькові? Як звуть людину, яка тільки що загинула через тебе? Не знаєш ... і ніколи не дізнаєшся…
Я не знаю слів, якими можна було б назвати Путіна. Немає цих слів. Не винайшли їх. Боягузливий, брудний скунс. Шматок смердючого лайна. Не чоловік і навіть зовсім не людина. Паскудний щур і дрібний біс.
Він - це те, як виглядає пекло. Він виліз, як жаба з пекла. І зламав життя всьому людству. Його треба знищити. Нам, людям, людству з ним на одній землі не жити. Він ображає її своїм диханням. Всі, хто йому допомагають, всі ці Суровікіни, Пригожини і Пєскови - всіх на шибеницю. Всіх.
Незрозуміло я написав? Не про те? Даремно я, так? Ну вже ви мене вибачте, люди добрі. Але ось так у мене сьогодні на душі. Сумно якось, аж вити хочеться ... ні, я не розкис. Я в порядку.
І я знаю, що наша справа правильна. І що ворог буде розбитий. І що перемога буде за нами.
Слава Україні!
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
