Демонстративне купання білоруського президента Олександра Лукашенка у Чорному морі під час неформальної зустрічі із російським президентом Володимиром Путіним у Сочі стало кульмінацією дводенного перебування Лукашенка у Росії і продемонструвало те, що відбувається в російсько-білоруських відносинах, краще за будь-які офіційні заяви глав держав.
Коли Володимир Путін запропонував Олександру Лукашенку купатися – на самому початку їхніх переговорів – багато спостерігачів вважали це радше обмовкою російського президента, навіть жартом: яке купання за температури води +16 градусів?
Але Лукашенко поліз купатися – тому що Путін так захотів. І цим продемонстрував, що з норовистого керівника дружньої Росії держави остаточно перетворився на кремлівського сатрапа, намісника підкореної провінції, яка поки що зберігає атрибути державного суверенітету. І це – головний підсумок зустрічі президентів, що відбулася відразу ж після скандалу з посадкою в Мінську рейсу авіакомпанії Ryanair і затримання блогера Романа Протасевича та його дівчини Софії Сапеги.
читайте такожЖурналіст оголосив сценарій, за якого оточення Лукашенка організує переворот у Білорусі
Перед переговорами із білоруським колегою Володимир Путін сказав про те, що зараз, ймовірно, визначає російську позицію щодо Білорусі та її президента.
"Ми з вами займаємося питаннями будівництва Союзної держави, ми робимо це, як і домовлялися, зважаючи на те, щоб забезпечити інтереси як Білорусі, так і Росії. Рухаємося в цьому напрямі впевнено… Питання тільки в тому, щоб робити все послідовно, не поспішати, не забігати вперед, а діяти поетапно", – звернувся російський президент до гостя.
Ось це "не поспішати" і стало найважливішою путінською заявою на зустрічі з Лукашенком.
Раніше Кремль постійно поспішав, прагнув форсувати інтеграційні питання, спонукав Лукашенка обговорювати "інтеграційні карти", наполягав на необхідності наповнення існуючої вже кілька десятиліть Союзної держави реальним змістом. І в цьому поспіху була своя обґрунтованість.
Після багатьох років фактичної ізоляції на міжнародній арені Лукашенко поступово став виходити на новий рівень відносин із Заходом. Багато в чому йому допомогли дії Кремля в Грузії та Україні. На тлі готового діяти з позиції сили російського президента Лукашенко став здаватися помірним автократом, зацікавленим у зменшенні залежності від Москви.
Лукашенко демонстрував відмінну від Путіна позицію в українській кризі: коли після втечі з Києва президента Віктора Януковича в російській столиці називали нову українську владу "хунтою", білоруський президент зустрівся з тодішнім виконувачем обов’язків президента України, головою Верховної Ради Олександром Турчиновим.
Він знову почав здійснювати поїздки у західні столиці, у Мінську побували державний секретар США Майк Помпео і помічник президента США з національної безпеки Джон Болтон. Ще 2014 року білоруська столиця стала майданчиком для пошуку компромісу щодо Донбасу, саме тоді у Мінську побували федеральна канцлерка Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд.
Від Лукашенка для подальшого поліпшення відносин із США та Євросоюзом потрібно було провести чесні вибори у своїй країні. Але саме цього він і не міг зробити, бо ж, імовірно, не міг на чесних виборах перемогти. І фальсифікація підсумків останніх президентських виборів у Білорусі, що супроводжувалася масовими протестами громадян і розгоном цих протестів силовими структурами, призвела до повного розриву відносин Лукашенка із західними країнами, набагато серйознішого, ніж у 90-ті роки минулого століття.
читайте такожКонтрабанда і сірі схеми: спливли деталі тіньового бізнесу сина ЛукашенкаТоді Лукашенка звинувачували у розгоні парламенту країни, підозрювали у причетності до зникнення відомих опозиціонерів. Але легітимність самого президента Білорусі під сумнів не ставили. А от зараз багато країн Заходу, практично всі сусіди Білорусі, крім Росії, відмовляються визнати Лукашенка законним главою держави. І в цій ситуації у білоруського президента залишилася одна дорога – в Кремль.
Захоплення літака авіакомпанії Ryanair ще більше погіршило ситуацію, в якій опинився білоруський правитель. До цього захоплення події в Білорусі сприймалися на Заході як демонстрація авторитаризму й свавілля влади в одній з колишніх радянських республік – але, за великим рахунком, самі ці події не виходили за межі регіону, в якому постійно відбуваються зіткнення громадян з авторитарними режимами.
Те, що один із цих режимів може змусити приземлитися на своїй території літак, що прямує з однієї країни Європейського Союзу до іншої – тільки для того, щоб захопити опозиційного журналіста – стало для західних політиків і громадської думки справжнім шоком. Стало очевидно, що на цю білоруську ситуацію необхідно реагувати негайно й жорстко – інакше подібні дії можуть стати практикою для інших авторитарних режимів і міжнародний повітряний простір перетвориться на зону активності їхніх спецслужб.
Але Володимир Путін міг стежити за цією ситуацією з очевидним задоволенням – незалежно від того, чи брали участь російські спецслужби в операції своїх білоруських колег або ж тільки спостерігали за нею.
Дії Лукашенка в авіаційному просторі повністю виключають можливість налагодження діалогу білоруського президента із цивілізованим світом навіть у віддаленій перспективі, Лукашенко сам перетворив себе на парію, а свою країну – на ще один Крим, регіон, який живе під особливими західними санкціями, які можна порівняти навіть із санкціями, задіяними проти самої Росії. Тільки на відміну від Криму, анексованого Росією, Білорусь має формальні атрибути державного суверенітету.
Але тепер в Кремлі можуть вважати, що збереження або позбавлення Білорусі цих атрибутів буде залежати вже не від білоруської, а від російської влади.
Тепер Володимир Путін може нікуди не поспішати з рішенням про те, якими б він хотів бачити у майбутньому російсько-білоруські відносини.
Чи потрібна йому Білорусь як "антитеза України" – головний і відданий союзник Кремля на пострадянському просторі. Або ж краще буде домогтися об’єднання двох країн у єдину державу, зробити з Білорусі "другий Крим" напередодні якихось президентських виборів в Росії – для підтвердження статусу Володимира Путіна як "збирача російських земель".
І тепер, звичайно ж, буде дуже великою ілюзією продовжувати вважати режим Лукашенка гарантом ненападу Росії на Україну з території Білорусі. Зрештою, Лукашенко ніколи й не був таким гарантом. Він завжди торгував з Кремлем своїми відносинами з Україною чи Грузією. Але завжди був готовий обміняти нашу безпеку на збереження своєї влади або просто на банальні подачки для свого режиму.
А тепер, власне, й ця торгівля закінчилася.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
