Загальна рамка турецько-російських переговорів - пошук взаємовигідного формату взаємодії між Анкарою і Москвою з урахуванням нових обставин: війни в Україні, західної ізоляції РФ, розриву звичних ланцюжків поставок, переділу енергетичного ринку, загострення міжнародного суперництва.
Якщо дуже просто: Росія хоче, щоб Туреччина стала для неї одним з перевалочних хабів, транспортно-логістичним вузлом, який дозволить обходити західні санкції і торгово-технологічну блокаду за рахунок переорієнтації на південні і східні ринки. Іншими словами, компенсувати стагнацію відносин із Заходом.
В обмін на це Туреччина хоче від РФ поступок в регіональних питаннях: подальшого цементування своєї позиції як ключового посередника в російсько-українських переговорах, збереження провідних позицій на Південному Кавказі і в Сирії / Лівії, інвестицій в свою слабку економіку, підтримки своїх регіональних ініціатив і боротьби з курдськими сепаратистами.
Саме в цій логіці сталася зустріч Ердогана і Путіна в Сочі.
Судячи із заяв сторін, Анкара не проти стати для Москви містком, що прориває блокаду і ізоляцію, а також розширювати партнерство з РФ, особливо якщо відносини із Заходом будуть стагнувати, як це видно на прикладі забуксованої передачі Туреччини американських літаків F-16 або невиконання Швецією і Фінляндією обіцянок, даних Ердогану для розблокування вступу в НАТО.
Зі свого боку, РФ пообіцяли все таки допомогти Туреччині закрити питання сирійських курдів і дати їм провести операцію на півночі Сирії, а також добудувати АЕС "Аккую" до 2023 року (ну або зробити серйозний прогрес), щоб Ердоган міг щось показати електорату перед виборами. Власне, Ердоган сам вперше визнав, що його розвідка почала налагоджувати контакти з офіційним Дамаском, що може свідчити про те, що Туреччина і РФ шукають спосіб залагодити свої розбіжності в Сирії, а це відкриє дорогу до більш широкої співпраці.
Москва теж, здається, готова миритися з ключовою посередницькою роллю Туреччини щодо ситуації в Україні, аби це допомогло звести до мінімуму західний тиск і взяти гору в нинішньому марафоні, в який перетворилося протистояння навколо нашої країни.
Тому я розцінюю сочинський саміт Ердогана-Путіна як перший крок до потенційного створення нового ситуативного партнерства двох країн, спрямованого на мінімізацію західного тиску на РФ і посилення регіональної ролі Туреччини в міру зростання напруги між Анкарою і країнами Заходу.
Однозначно говорити про те, що таке партнерство вже відбулося - рано. Однак кейс із "зерновим коридором" показує, що таке можливо, як і позитивні заяви Ердогана після зустрічі з Путіним у Сочі.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
