Практично з перших же днів війни, розв'язаної Володимиром Путіним проти України, російські політики і пропагандисти неодноразово погрожували ударами по "центрам прийняття рішень" в тому випадку, якщо Україна не капітулює, якщо вона продовжить опір гвалтівникам, вбивцям і грабіжникам, які прийшли на її землю за наказом свого одурілого від грошей і крові повелителя. І ось тепер ці загрози здійснюються. Вогонь по штабах, по "центрам прийняття рішень". Але по яким?
У Києві я живу неподалік від пологового будинку. Продавчиня в розташованому поруч магазинчику сказала мені, що була масова закупівля води - після чергового ракетного нальоту в пологовому будинку її бракує. Це і є той штаб, в який цілиться Володимир Путін. Це і є той "центр прийняття рішень", який вони хочуть знищити. Росія воює з породіллями. Росія воює з немовлятами. Росія воює з немічними людьми похилого віку, яких вона хоче залишити в холоді і темряві, яких вона змушує шкутильгати по льоду до бюветів і годинами стояти на морозі. Яка страшна, жорстока країна, яка втратила навіть залишки людяності!
Так, саме країна. Звичайно, легко говорити, що це все Путін. Але на тлі гробового мовчання російського народу, на тлі байдужості до доль тієї меншості, яка насмілюється все ж подати голос проти війни, на тлі бравих телевізійних реляцій про те, що в Україні більше немає світла і води, це систематичне знищення сусідньої країни - національний злочин.
Німці після Другої світової війни стверджували, що вони нічого не знали про злодіяння Гітлера, про концтабори, про Голокост. Союзники влаштовували для них екскурсії, і вони непритомніли. Дійсно, концтабори не показували по телевізору, про кількість жертв Голокосту не повідомляли по радіо. Можна було просто не знати. Можна було прикинутися, що ти не знаєш.
У росіян так не вийде. Вони спостерігають Голокост в прямому ефірі - і або радіють, або намагаються переключитися на щось більш приємне. Моя колишня колега по роботі в одному з найдемократичніших медіа недавнього минулого, заслужена театральна критикеса, яка об'їздила всю Європу, в перші дні війни, коли ракети падали на голови українських жінок і дітей, журилася, що європейці тепер не хочуть слухати музику Петра Ілліча Чайковського. І у мене виникло закономірне питання: а навіщо такі, як вона, взагалі ходили в театри і на концерти, проливали там сльози і засмучувалися горю вигаданих персонажів, а коли Росія почала знищувати життя справжніх, живих людей - в Грузії, в Криму, на Донбасі, а тепер по всій Україні, та ще й заодно в Молдові, яку теж вирішили знеструмити, - тільки підібгали губи і стали засмучуватися про долі Чайковського. Не потрібно. Чайковський давно помер, ваші прадіди благополучно звели його в могилу, як і всіх, ким ви зараз з придихом захоплюєтеся. І якби всі ці герої російського народу раптом воскресли, ви б знову відправили Пушкіна до Дантеса, Достоєвського - на ешафот, а Чайковського, в дусі нових звичаїв, в колонію за гей-пропаганду.
Але зараз ви вбиваєте тих, хто ще живий. Скількох ненароджених Чайковських знищили ваші ракети і ваші багнети? Скільком дітям ви не дозволили народитися, над якою кількістю жінок поглумилися, скільки злочинів ще готуєте - всім байдужим народом?
І мова йде не про колективну відповідальність, в яку я не вірю. Йдеться про колективну байдужість. Коли війна завершиться, Росія житиме з ганьбою цієї байдужості десятиліттями. Територія ганьби буде починатися прямо біля її кордонів. Не Чайковський, а Буча буде головним російським "культурним" досягненням.
Людина, яка дивиться по телевізору, як радіють зануренню в темряву Києва або Харкова, яка знає, що її літній хворий родич шкутильгає по льоду за водою, що її приятелька, яка щойно народила, намагається зігріти немовля в холодній квартирі, - і мовчить або обурюється, чого вони там упираються і не капітулюють, - перестає бути людиною.
Страшно жити поруч зі зграєю хижаків.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Viber
