Що відбувалося в листопаді 2021-лютому 2022, коли "нас попереджали".
Дисклеймер.
Мені нескінченно все одно, як сприйме цей текст переважна кількість добрих людей, що його прочитали. І як будуть ставитися особисто до мене. Все написане, ці букви – виключно моя суб'єктивна думка.
Я усвідомлюю, що зараз цей текст буде сприйнятий погано. Така ситуація. Гаряча. Багато болю. Люди не хочуть приймати факти і аналізувати складні явища. Вони шукають підтвердження того, у що вже повірили, що їм близько. Це нормально – потрібні сили, щоб вижити.
Написаний текст тому, що 1) було багато питань від людей, до яких я ставлюся з повагою, хоч і часто сперечаюся; 2) можливо, він дасть якісь підказки тим, хто напередодні вирішальних подій намагається розібратися і шукає точку опори; 3) щоб до нього можна було повернутися через кілька місяців, коли потрібно буде з чимось звіритися; 4) в мережі твориться якась дичина, немов війна вже закінчилася, і прийшов час карати невинних і нагороджувати непричетних. Нічого не закінчилося, навіть близько…
Так от.
Перше. Будь-хто, у кого є хоч якийсь мозок, не може заперечувати. Навіть зараз. Навіть зараз. Навіть зараз. На тлі розтерзаного Маріуполя, пораненого Харкова, понівеченого Чернігова. Після геноциду в Бучі, братських могил у багатоповерхівках Бородянки, вокзалу в Краматорську. На тлі терору на Херсонщині. Навіть зараз. Рівень залучення і реакція з боку "цивілізованого світу" залишаються неадекватними ситуації. Не недостатніми, а неадекватними. Нелогічними, якщо в основі логіки – недопущення або боротьба з тим, що уособлює собою Кремль.
читайте такожГоловна помилка Москви: чому у Росії в Чечні вийшло, а в Україні - ні
Прийняті зараз на Заході рішення були б ідеальними в листопаді і хорошими в грудні 2021-го. Вони були б трохи запізнілими в січні, коли НАТО запропонували "зібрати манатки". Але ще могли б вплинути в лютому. До того, як. Але маємо те, що маємо.
А тепер подумки перенесіться в кінець жовтня 2021 року, коли "раптово" заговорили про близьке вторгнення. І уявіть, який рівень "підтримки" був тоді.
Всі, хто тоді "попереджав" про вторгнення. Всі. Не пропонували Україні опцію "от ми зараз введемо страшні санкції і дамо вам зброю для оборони". Була тільки одна опція – "запропонувати Україні здатися". Капітулювати. Стати частиною великого ОРДЛО під контролем Росії.
Українське військово-політичне керівництво відмовилося капітулювати. Це рішення було ухвалено всупереч позиції наших партнерів.
Наприкінці року нашим партнерам доводили, що Україна буде боротися, незважаючи на будь-які їхні рішення.
Перевірте. Наприклад, подивіться публікацію Міністра оборони Олексія Резнікова на Atlantic Council від 03.12.21. Там же були описані наслідки невтручання Заходу – від мільйонів біженців до глобальної продовольчої кризи, якщо повномасштабну війну не вдасться попередити. Все вже збулося! Це те, що було викладено прямим текстом публічно.
читайте такожВійна з Росією: що дозволяє Україні розраховувати на перемогу
У той момент єдиною опорою в боротьбі з Росією був український народ. Тому пріоритетом для військово-політичного керівництва було зміцнення віри українського народу в свою армію і свої сили. Відбувалося це під страшним медійним і політичним тиском.
У нас люблять використовувати Ізраїль для аналогій і як метафору. Так от із листопада ми вже "Ізраїль".
Бо в основі того, що стало Ізраїлем – вибір, послідовний вибір наперекір. "Нераціональне" рішення боротися всупереч, замість "розсудливої" згоди з тими, кому складно відмовляти.
Я переконаний, що в листопаді-січні військово-політичним керівництвом країни було успішно вирішено завдання з формування основи для спротиву з опорою на силу українського народу. Це не тільки мої домисли – це підтверджує соціологія, яка проводилася за кошти платників податків країн-партнерів.
читайте такожКраїна-людожер, або Росія готує нову масову різанину в Україні
Згадайте. Тоді в якості прелюдії до вторгнення ті ж партнери вказували фактор "внутрішньої дестабілізації". Елементом дестабілізації є паніка. До кінця січня цей фактор був нейтралізований. Всупереч.
Соціологія зафіксувала зростання впевненості українців у здатність відбити атаку, всупереч тому, що творилося в медіа.
А тепер згадайте або пошукайте – коли відбулися перші помітні поставки зброї. Підказую. Вони відбулися після того, як партнерам довелося змиритися – Україна все одно буде чинити опір. І якби напад стався на тлі повної відсутності допомоги, виглядало б дуже негарно.
Ви можете як завгодно ставитися до мене або цих букв. Але вам доведеться поставитися до факту, що стінгери з'явилися тільки наприкінці січня. Трохи раніше з'явилися ПТРК. Хоча запит про допомогу був іншого рівня і набагато раніше. Наприклад, ще в листопаді на наполегливе прохання України приїжджала моніторингова місія для перевірки наших потреб в ПРО і ППО. Діалог вівся не на рівні гасел, а на рівні дуже прикладних доказових речей. Треба було просто ухвалити рішення…
Ескалація почалася на тлі відсутності адекватної для ситуації підтримки і реакції вільного світу.
читайте такожВійна в Україні затягнеться на два-три роки, добре, якщо не на довше - Георгій Тука
"Знищуючі санкції" не введені досі, хоч і тисячу разів обіцяні! Згадайте, скільки було "превентивних" заяв. І подивіться, що насправді являють собою "відключення від SWIFT" і транспортні санкції, особливо – морські. Скільки там винятків і яких. Але ж пройшло вже 45 днів жорстокої війни. Але це у нас. У декого на носі великодні канікули. Це не докір – це та ситуація, в якій ми перебуваємо.
Після того, як військово-політичне керівництво України відмовилося здаватися, а президент відмовився залишати Київ, виникла нова реальність, до якої партнери не були готові. Виник "Ізраїль" із населенням 40 мільйонів чоловік, величезною територією в центрі Європи, яка люто б'ється з ворогом, що жахає всіх.
Згадайте, що президенту України наполегливо не рекомендували їхати до Мюнхена. Забули вже? Промову його там забули? Але ж стільки було захоплень. Якби президент втік, багатьом було б дуже комфортно. Була б "українська Тихановська". Можна було б виступати на престижних майданчиках по світу, фотографуватися, висловлювати жаль і підтримку…
Але армія і народ вистояли, влада повела себе гідно. Тому у нас все ще є країна. У стократ краща за всі Ізраїлі.
читайте такожЧому розпад Росії на 8-10 шматків можливий як ніколи
Друге. Як оцінити ступінь нашої готовності до війни?
На мою особисту суб'єктивну думку, ситуація виглядає так: на нас, які не завершили підготовку, напав неготовий до війни ворог. Який відчув, що баланс сил може серйозно змінитися не на його користь, і це останній вигідний момент для нападу.
Тим, хто носиться з криками "іноземні розвідки попереджали", я пропоную думати хоч однією цілою звивиною, а не половинкою.
У всіх публічних повідомленнях рефреном звучала думка – дані розвідок однакові. Тільки практичні рішення протилежні: пропозиція здатися і відмова здаватися. Тому що інтереси різні. Багатьом було б набагато комфортніше, якби ми здалися.
А тепер сприйміть буквально.
20 лютого ввечері, за три дні до ескалації, міністр оборони Олексій Резніков заявив (перевірте цитату): "Станом на цю годину ударного угруповання (!) з боку Російської Федерації ні в одному з місць, де вони оточили Україну, поки не сформовано. Тому говорити про те, що буде завтра напад, буде післязавтра напад, недоречно. Але це не означає, що низькі ризики, це не означає, що немає загрози... Ми абсолютно усвідомлено оцінюємо всі ризики і всі загрози. Українські Збройні сили разом з усім українським народом готові до опору". Цей висновок був на підставі висновку української розвідки.
Тим, хто хоче отримати не політичну, а військову оцінку, раджу подивитися виступ головкому Валерія Залужного на ток-шоу "Право на владу" 3 лютого 2022 р. Залужний прямим текстом говорить: "З 30 жовтня ми дуже велику роботу провели. І дуже добре, що про неї зовсім не говорять. І продовжуємо цю роботу вести зараз. Значить, ми правильно все робили. ...Ми готуємо ті необхідні угруповання, щоб можна було дати відсіч, і проводимо заходи з планування, і навіть тренування...". Цей ефір був вже після розкрученого в ЗМІ та соцмережах "візиту директора ЦРУ", де "нам все розповіли в деталях".
читайте такожРосію погубить її ж тупість: чому поки не варто чекати припинення війни в Україні
Весь період до початку ескалації була абсолютно адекватна оцінка ситуації і робилося те, що можна було зробити. Залужний от прямо цими словами і каже: "Зроблено те, що можна було зробити".
І Резніков, і Залужний в один голос в ті місяці повторювали – вірте в ЗСУ!
Що показали подальші події?
У момент ескалації:
1) Наша армія була готова. Згадайте. Росія планувала першим же ударом обнулити нашу авіацію і ППО. Не вийшло. Тому що авіація і ППО були завчасно розосереджені. Отримана від партнерів зброя також була розосереджена, а в більшості – передана в бойові частини. Більше того, в рамках дзеркальних навчань ціла низка бойових підрозділів була заздалегідь виведена з ППД по всьому периметру. Це різко сповільнило ворога. Плани були зірвані.
2) Ворог почав атаку явно непідготовленим до такої операції. Доказ – із боку Білорусі, Сум, Чернігова наступальний порив вичерпався через три дні, окупанти забуксували без постачання. Логістична частина, яка є частиною ударного угруповання, не була готова. Тобто, дані нашої розвідки, на які спиралося наше військово-політичне керівництво, були достовірними. І висновки були зроблені правильні. Штурм тривав тільки там, де логістичне плече було близьким до нуля (Харків, зона ООС, Маріуполь, Херсонська область).
3) Наші війська вступили в рівний бій з елітними штурмовими частинами Росії. Підкреслюю. Наші гідно зустріли все найкраще, що є (точніше – було) в Росії. Розгром десанту в Гостомелі та Василькові – найяскравіший доказ. Ми зараз це ще не цінуємо, як слід, тому що гаряча фаза. Але пробуксовка окупантів пов'язана з тим, що найбільш боєздатні російські частини просто викошені. А тупий тиск масою дає обмежений ефект. Парадоксально (насправді – зрозуміло), що досвідчені частини бойовиків ОРДЛО воюють краще, ніж регулярні російські війська.
читайте такожНавіть після поразки у війні з Україною фашизм з Росії не зникне
4) Також виявилися правильними наші внутрішні оцінки, що ворогові не вдасться взяти Київ. Хоча на найвищому рівні партнери столиці відводили 3 дні на оточення, тиждень на капітуляцію. Згадайте або перевірте.
5) Головне – наш народ був готовий. Віроломний напад ворога, одна згадка якого викликає трепет половини світу, український народ не зломив.
Можете сприймати мій висновок як суб'єктивний. Але я в ньому переконаний: військово-політичному керівництву нашої країни вдалося успішно реалізувати операцію прикриття для підготовки відбиття можливої атаки. Враховуючи внутрішньополітичні, зовнішньополітичні та прикладні (військові) фактори, було зроблено дуже багато. Напевно, не все, але багато чого. І цього виявилося достатньо, щоб витримати першу хвилю атак. Як буде далі – побачимо. Коли-небудь потім, років через 15, якщо доживу, опишу ще трек із Білоруссю. Зараз без коментарів.
читайте такожЗрівняти з землею Дніпро і повернутися для штурму Києва: який подальший план Росії
Третє. Найболючіше. Чи можна було запобігти всьому, що сталося?
Не знаю. Все для цього робили.
Росіяни непогано аналізують прикладні речі. Вони напевно бачили, що до кінця березня українська армія отримає нову якість (мова не тільки про ТРО. Мова про впровадження АСУ та багато іншого, що розгорталося з кінця року. Наприклад, найбільші контракти на поставку броні і низку інших позицій, які реалізовані в березні, були заряджені в грудні-січні).
По суті, Кремль був у ситуації: напасти в лютому, будучи неготовим, або відкласти атаку на півроку, але зіткнутися з ще сильнішою українською армією? Вони прийняли рішення – воно виявилося поганим.
Чи можна було уникнути жертв і руйнувань? Не знаю.
Я сприймаю тільки ті твердження "Треба було..." або "А чому...?", які враховують хоча б основні чинники.
Я запитував у фахівців. Вони говорять різне, але сходяться в одному: зараз багато хто міцний заднім розумом. Особливо ті, у кого немає доступу до інформації і хто навіть приблизно не враховує основні чинники, що впливають. Якщо базувати висновки тільки на тому, що подобається – це не висновки, це гасла.
І останнє. Що мене дещо втомлює, так це кількість людино-щурів, що повилазили за останні дні і перетворили Гостомель, Бучу, Бородянку та ін. на фотозони. Наприкінці лютого їх не було. Вони розтеклися чимось рідким. Прям термінатори, Т1000. У березні вони почали подавати голоси і намагатися підрулювати обороною. А тепер ці "батьки і матері перемоги" готові вести бригади в бій. Бажано, дистанційно.
Шановні пані та панове. Ще рано. Найважче – ще попереду. Не виключено, що вам знову доведеться грати в термінаторів. Тому що ворог готується атакувати всією міццю. Буде багато поганих новин перед тим, як з'являться хороші. Тож не поспішайте, це фальстарт.
У мене немає ніяких ілюзій на рахунок того, що буде далі. За будь-якого (!) розвитку подій, навіть якщо буде спалений Кремль, нинішня команда Міноборони потрапить під каток.
Це закони жанру. Важливо, щоб це не зруйнувало довгі процеси, які створюють для країни стратегічні переваги і забезпечують самодостатність.
Висновок з усього цього – нашим громадянам слід навчитися слухати своїх і довіряти своїм. Не красивим дядькам і тіткам, які тимчасово відрізняють Україну від Уганди. А своїм. Без цього нічого не буде.
читайте такожТри напрямки, за якими наступатиме Росія: чому рано радіти відведенню військ РФ
Зараз робиться неможливе. І на фронті, і на зовнішньополітичному, дипломатичному рівнях. Ми в епіцентрі третьої світової війни. Україна виграє цю війну, тільки якщо буде реально дивитися на речі.
У нас величезна країна. У нас тільки біженців в Європі стільки, скільки населення Хорватії. Ми вже зазнали страшних втрат і ще зазнаємо. Ми не знаємо, як відгукнуться нашим дітям ці місяці. І скількох людей ми зуміємо повернути в країну. Щоб вибратися з усього цього, відновитися і рухатися вперед, потрібна повна концентрація і повна відсутність самообману, помилкових цілей.
Після перемоги у нас буде величезна вага. І ті, хто зараз спостерігають за нами з мирних міст, намагаються зрозуміти своє місце в новому світі з новою Україною. Адже основна ознака "Ізраїлю" – він колючий і незручний.
Подумайте, кому вигідно, щоб ми вийшли з цієї війни, наростивши неймовірну військову і моральну силу? Хто цьому зрадіє?
"Попереджають" іноді для того, щоб штовхнути на помилковий шлях. Україна зараз кров'ю платить за те, щоб прислухатися тільки до тих "попереджень", що відповідають інтересам країни та її народу.
Те, що зараз відбувається з нашою країною і нашими людьми – трагедія. Я навіть у першому наближенні не намагаюся вмістити в голові шкоду і наслідки. Тому що це може паралізувати волю, а потрібна концентрація на тому, що веде до перемоги.
Але в чому я впевнений точно.
Якби наприкінці року сталася капітуляція – почалася б громадянська війна. І от тоді Росія нас би просто розірвала. Загинуло б на порядок більше людей. Ніякого мирного аншлюсу за білоруським сценарієм не було б. Це самообман. "Денацифікацію" провели б максимально ретельно.
І у нас не було б шансу отримати ту допомогу, яку ми зараз ц боротьбі, але вигризаємо. У нас не було б жодного шансу отримати те майбутнє, за яке ми зараз воюємо.
Так що в короткостроковій перспективі на нас чекає багато праці і страждань, але стратегічно цей шлях правильний. Він приведе нас до перемоги. А за перемогою буде успіх і благополуччя, якого ми хочемо.
Олексій Копитько, блогер
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
