Реакція на жахливу трагедію в Хургаді, коли акула зʼїла живцем росіянина на очах у батька, на жаль свідчить, що росіяни як мінімум досягли однієї мети своєї "спецоперації" – змусили українців перетворитись на зграю.
Так, за останні 15,5 місяців путінська орда зробила нам дуже боляче. Вони вбили десятки тисяч українців. Покалічили – сотні тисяч. Змусили мільйони залишити батьківщину. Зруйнували сотні наших поселень. Перетворюють на пустелю колись квітучі поля та лани. Руйнують критичну інфраструктуру... Але головне – руйнують нашу людяність, випалюють напалмом ненависті дуже тендітний екстракт емпатії в наших серцях. Змушують їх камʼяніти...
Вірогідно, загиблий 23-річний Владімір Попов ніколи не воював проти українців, не був помічений в українофобії, навіть виїхав з Росії кілька місяців тому і останній час проживав в Єгипті. Він загинув на очах у власного батька жахливою смертю. Чому ж ми так радіємо, наче морський хижак зʼїв Пригожина чи самого Путіна? Звідки стільки мемчиків в стилі російської пропаганди? Чим перед нами завинив цей молодий ілюстратор з Архангельска? Тільки тим, що він росіянин?
Хто такий Геннадій Друзенко?
Геннадій Друзенко - український правник, громадський активіст. Голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ).
Якщо цього достатньо, аби кепкувати та тішитись зі смерті людини, то чим ми відрізняємось від орди, яка вбиває нас і плюндрує нашу землю тільки тому, що ми українці?
На жаль, воюючи з драконом, дуже легко перетворитись на іншого дракона. Який відрізняється від ворога тільки кольором прапора, мовою та національним пантеоном.
Реакція українців на загибель росіянина в далекій Хургаді – симптом нашого знелюднення, з яким потрібно щось робити. Бо бачити людину тільки в "своїх" і поголовно демонізувати "чужих" тільки через їхню національну (чи етнічну) приналежність, – це і є шлях "русского мира". І цей шлях дуже легкий. Бо ненавидіти легко – любити важко. Бути зграєю, яка загризає чужаків тільки через те, що вони чужаки, легко – важко бачити в людині насамперед людину і ставитись до неї так, як би ми хотіли, аби вона ставилась до нас.
Якщо ми претендуємо, що наша війна – це не просто війна української зграї проти російської зграї, а екзестенційний двобій за гідність, людяність і свободу, треба щось робити з "синдромом акули". Бо не згледімось і станемо неймовірно схожі на україномовних мо**алів з козацькими вусами та чубами...
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
