Після програшу в Другій світовій війні Німеччина лежала в руїнах, про які нагадують хіба що сучасні Бахмут, Соледар та Авдіївка. Загалом на території Третього Райху в перебігу Другої світової було зруйновано 45% житлового фонду. І в ці руїни хлинув потік біженців зі східно-німецьких земель, які згідно з домовленостями переможців відійшли Польщі і навіть СРСР (Калінінградська область). Загалом близько 12,5 млн осіб. Тому попри жахливі втрати в перебігу війни населення Західної Німеччини у 1945-50 роках збільшилось на 10%.
Зрозуміло, що війна породила нечуване розшарування німецького суспільства. Селяни та містяни, яким посміхнулась фортуна і майно яких не забрала війна, дивились на біженців, як на ворогів і ставились до них не набагато краще за остарбайтерів. Як пише журналіст та історик Харальд Йенер, "Місцеві, байдуже у Баварії чи у Шлезвірг-Гольштейні, нерідко так завзято пручалися розміщенню переселенців, що поселити цих небораків у призначене для них житло можна було хіба що під прикриттям кулеметів...".
Зрозуміло, що проблема такого масштабу не могла розсмоктатися сама собою. Історик Фрідріх Принц писав: "Задоволений результатами ретроспективний погляд на інтеграцію [повоєнного німецького суспільства] іноді заважає зрозуміти, наскільки близько ми були до катастрофи, адже німецькі переселенці цілком могли стати для Німеччини проблемою, подібною до проблеми палестинських біженців". Останні великі табори для переселенців (внутрішньо переміщених осіб) звільнилися лише 1966 року...
Але невдовзі по заснуванню ФРН, німці зрозуміли, що ця кричуща соціальна несправлдливість може зруйнувати їхню щойно віднолвлену державність. І заходились розробляти та обговорювати закон про компенсацію збитків, заподіяних війною. Три роки минули в гарячих дискусіях. Але законодавчий акт, який зʼявився на світ як важкий компроміс (жоден стейкхолдер не був ним задоволений цілковито), став символом політичної мудрості та далекоглядності. За словами тогочасного лідера німецьких соціал-демократів, цей акт мав на меті "ліквідувати нашу внутрішню провину за війну перед мільйонами наших власних співгромадян".
В основу закону був покладений принцип соціальної солідарності та справедливості: кожен, хто відносно мало постраждав від війни, мав підтримати власним коштом тих, хто втратив все чи майже все. Закон передбачав, що власники нерухомості мали відрахувати 50% вартості свого майна, яким вони володіли станом на 21 червня 1948 року. Цю суму можна було виплатити впродовж 30 років по чотири рівних транші на рік. Бенефіціарами цих виплат були постраждалі від війни: громадяни, що втратили житло внаслідок воєнних дій, інваліди та переселенці.
Компенсація була передбачена лише за втрачену нерухомість та основні засоби належних їм підприємств, але не за втрачені грошові кошти та коштовності. В основу компенсацій був покладений принцип соціальної справедливості: за втрату значного майна компенсація (у відсотковому значенні) була меншою за втрачені невеликі маєтки. Аби визначити конкретну частку компенсацій, яка має бути виплачена переселенцям, та тягар виплат для донорів були створені бюро компенсацій, в яких працювало 25 тисяч службовців і які за кілька десятиліть своєї роботи обробили 8,3 млн. заявок на допомогу від одних тільки внутрішньо переміщених осіб...
Так німці, які по війні здавалося знову розпалися було на окремі князівства, вдруге стали єдиною нацією та заклали підвалини свого повоєнного економічного дива. Бо саме переселенці виступили драйвером економічного відродження Німеччини: "з баласту вигнанці невдовзі перетворилися на вигідний здобуток для німецької економіки. Зазвичай вони швидше та енергічніше пристосовувались до нових обставин, аніж корінні мешканці певного регіону. разом із своїм майном та малою батьківщиною вони втратили також багато ілюзій, що зробило їх набагато гнучкішими та честолюбнішими".
На щастя, масштаб катастрофи, яка спіткала Україну, на порядки менший. Жодне з великих міст, які контролює Київ, не лежить у руїнах, як Берлін, Кельн чи Дрезден у 1945 році... Якщо вірити пані Верещук, в нас наразі близько 5 млн. внутрішніх переселенців. Всі вони якоюсь мірою інтегрувалися у нове життя, бо на відміну від повоєнної Німеччини я нічого не знаю про сучасні табори для внутрішньо переміщених осіб в Україні.
Але на нас ще чекає випробування солідарністю. Бо війна – це лотерея. Ніхто не знає, по чийому будинку, квартирі чи підприємству прилетить завтра. А тому вже сьогодні ми маємо починати важку суспільну дискусію про повоєнні компенсації тим, у кого війна забрала все чи майже все. Без сподівання на репарації від Росії. Будуть – чудово. А не будуть, то невже ж головним законом в Україні лишиться закон джунглів: кожен сам за себе?! Тоді ми точно ніколи не дочекаємось на українське економічне диво...
Хто такий Геннадій Друзенко?
Геннадій Друзенко - український правник, громадський активіст. Голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ).
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
