Говорячи про минулі 30 років незалежності України, у нас люблять розмірковувати про втрачені можливості і промисловий потенціал. Однак Україна зуміла вийти зі складу Радянського Союзу мирно, а це найголовніше, враховуючи, що на той момент не було ні влади, ні державних інститутів – нічого. Тим не менш, ми зуміли дотягнути без воєн і конфліктів до 2014 року, коли вже "довбанула" Росія.
При цьому ми шукаємо себе, країна не втрачає оптимізму, і йде постійний пошук нових людей – усе це говорить про те, що населення не в апатії, а це важливо для країни. Тому говорити, що все погано, немає приводів. Хоча українці схильні вишукувати найгірше і багато скаржитися.
Тим не менш, ми можемо говорити про те, що Україна відбулася. А після 2014-го утворилася і політична нація – люди об'єдналися, незалежно від поглядів і мови, якою вони розмовляють, і вже є розуміння країни, усвідомлення цінності її та українського громадянства. Це – передумови для розвитку.
Чому так довго наша нація формувалася? Тому що має змінитися покоління людей, які по-іншому дивляться на українську державу, у яких інше розуміння того, що потрібно робити, інший менталітет.
Багато говорять про те, чому, мовляв, Східна Європа пішла в одному напрямку, а Україна – в іншому. Однак тут нема чого гадати: у Східній Європі не було всього того, що було у нас. Наприклад, в Україні тільки в ХХ столітті було "викошено" фактично ціле покоління людей, які були активними і вміли творити. Голодомори, громадянська війна, Друга світова війна... За цей час був знищений пласт людей, які могли тягнути країну, але залишилося багато тих, хто просто адаптувався.
Також у нас часто говорять:"А от у Польщі...". Але в Польщі ніколи не було всього того, що було у нас: там не було голодоморів, там була приватна власність, там не було колгоспів, була церква як інститут, було і самовідчуття нації. Відповідно, вони стартували швидше, тому що у них вже тоді були передумови. Ми ж тільки зараз починаємо отримувати ці передумови.
Розмови про те, що Україна стала єдиною пострадянською країною, яка не тільки не змогла підвищити рівень ВВП порівняно з 1991 роком, а й знизила його – брехня. Адже коли Україна виходила з Радянського Союзу, її ВВП становив 90 мільярдів доларів, а зараз – в два рази більше. Крім того, що тоді виробляла країна? Третина промисловості працювала на оборонку, але не забезпечувала базові потреби людей – це не економіка, а робота на війну. Наприклад, вироблялося обладнання для ракет, тобто товар з обмеженим господарським оборотом. Хоча у населення не було ні машин, ні елементарного – їжі.
Якщо порівнювати добробут українців у момент розпаду Союзу і зараз, то нинішній значно вищий, а купівельна спроможність – більша. На зорі незалежності люди не могли собі дозволити стільки, скільки можуть дозволити зараз. Той ВВП був "порожнім ВВП", як і багато в Радянському Союзі: за цифрами начебто потужна економіка, а в реальності – черги, і нічого купити не можна. Що в таких умовах робити з грошима, якщо навіть у тебе хороша зарплата?
Але ні, у нас постійне ниття. Втім, це специфіка менталітету українців: держава у нас в основному сприймається як окупаційна адміністрація, а в українців зберігається менталітет виживання, а не розвитку.
Що стосується питання про зовнішнє управління і про те, наскільки міцно українці тримають незалежність у своїх руках, то окремі елементи такого управління є. Заперечувати цього не можна. І керують вони, звісно, в своїх інтересах – нікому чужа країна не потрібна.
читайте також30 років незалежності: Чому Україна витратила час даремно
Яскравий приклад – НАБУ. Цей "антикорупційний орган" створювався з ініціативи наших зовнішніх партнерів і ними ж захищається. Спробуйте висловитися проти цього органу, вам тут же дадуть відповідь, що втручатися не можна – орган повинен бути незалежний. Але цей орган і так незалежний! Однак який результат його роботи? Ніякий. Значить, потрібно щось змінювати.
Україні потрібно перескочити через комплекс неповноцінності і не очікувати, що якісь розумні люди за неї все "порішають". Ні, не "порішають". Ми можемо лише переймати вдалі рецепти модернізації країни, і, якщо щось не зрозуміло, ставити питання.
Як в історії з НАБУ... З одного боку, нам не дають питати, що в НАБУ взагалі відбувається, з іншого – пред'являють претензії, що у нас відсутня боротьба з корупцією. Які можуть бути питання, якщо наші західні партнери самі де-факто НАБУ і контролюють. Тоді виникає питання, а чи цікава взагалі заходу боротьба з українською корупцією? Я вважаю, що ні. Захід і так все влаштовує: гроші, які крадуться в Україні, все одно йдуть у західні країни.
Біда українців – у комплексі неповноцінності. Через нього ми весь час покладаємося на когось. Цей комплекс, на жаль, ще дуже тисне на нас, і ми досі думаємо, що хтось десь розумніший за нас. Тому у нас і кажуть: "Давайте зробимо, як в Європі". Наприклад, наш банківський сектор послуг на порядок більш просунутий, ніж у країнах Європи (приїдеш в Європу – там не скрізь картки приймають, часто потрібна тільки готівка). Або, наприклад, у нас нарікають на "тіньову" економіку і на те, що ніхто не хоче платити податки. А ви думаєте в Європі дуже хочуть їх платити? Ви здивуєтеся, але і в Литві, і у Франції є зарплати в конвертах. Однак там у влади є розуміння, що малий і середній бізнес до певного рівня взагалі не потрібно зачіпати – всіх не зловиш, до кожного поліцейського не поставиш.
Тому говорити про те, що ми, українці, якісь не такі, що ми найбільш корумповані – це брехня.
Проблема в тому, що нашим комплексом неповноцінності користуються наші зарубіжні партнери і вирішують за наш рахунок свої проблеми.
До того ж, українці чомусь думають, що всі хочуть їм добра. Але це не так – кожен у цьому світі переслідує свій власний інтерес.
Однак позитивом є те, що в українців з'являється розуміння того, що ми самі повинні керувати власною країною. Особливо – після історії з Афганістаном.
Тарас Загородній, політичний та економічний експерт, спеціально для Главреда
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред