Якось непомітно-символічно закінчилося місце на Українській стіні плачу. Довгого монастирського муру стало замало, аби вмістити обличчя тих, хто поклав своє життя за Україну. Хто заплатив найвищу ціну. Хто демобілізувався до небесного війська...
Ми не знаємо, скільки їх, синів і дочок України, а також синів і дочок інших країн, що приїхали боронити "нашу і вашу свободу", наразі молиться за нас на небесах. Ми не знаємо навіть порядку цифр безповоротних втрат – можемо лише наздогадуватися. Але те, що на Українській стіни плачу не залишилось вільного місця, символічно кричить-голосить про ціну, яку ми платимо, аби вистояти під натиском орди.
Коли наші можновладці говорять, що для перемоги нам бракує зброї, я відповідаю, що ще більше нам бракує добре вишколених, мотивованих та здорових бійців. Надто багато кращих служать Україні вже в небесному корпусі. Надто контрастує фронтове і тилове життя. Надто мало лишилось тих, хто мріє боронити батьківщину. І все більше тих, для кого життя – це business as usual за спинами тих, хто із шанців тримає українське небо.
Аби вистояти і перемогти, нам терміново треба робити щось із рецидивом радянщини в українському війську. З бездушністю деяких командирів, які "за ціною не постоять". З махровою корупцією в тилу. З соціальною несправедливістю, яка перетворює військовий обовʼязок на покарання за бідність. З паперовим бюрократичним болотом в армії, яке демотивує навіть найкращих. З цинічно кинутим напризволяще (а точніше "в розпорядження") "відпрацьованим людським матеріалом" тих, хто заплатив за війну своїм здоровʼям, а тепер надовго застряг у чистилищі між фронтом і демобілізацією...
Брак місця на Українській стіні плачу для мене символічний рубікон. Який означає, що дефініцію перемоги слід ставити в контекст ціни, яку ми готові платити за неї. Що наш основний козир – людиноцентричність українського етосу – останнім часом все більше підважує радянське "мы за ценой не постоим". Що мотивовані новобранці закінчуються, а війні кінця-краю не видно. І що наразі головний виклик для України – чим воювати трансформується в інший – хто звільнятиме українську землю.
Бо за всієї важливості дронів, танків, ракет та авіації, у ворожі шанці заходять штурмовики. Які все більше демобілізуються до небесного війська...
Хто такий Геннадій Друзенко?
Геннадій Друзенко - український правник, громадський активіст. Голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ).
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
