Війна триває третій рік. І якщо у 2022-му вона нагадувала Другу світову з її динамікою та фронтом, який за тиждень міг посунутись на сотні кілометрів, то останні півтора року – це репліка Першої світової, яка перемелювала життя і долі без жодних суттєвих змін на полі бою.
Трагедія в тому, що бойовищем стала саме українська земля. Саме ми втрачаємо десятки тисяч наших людей, наші міста і села, нашу критичну інфраструктуру...
І як би нам не хотілося провести парад переможців у Севастополі, отримати від росії належні контрибуції та репарації, сприяти розпаду останньої імперії на окремі національні держави і завершити війну тріюмфальним приєднанням до ЄС і НАТО, реалії сьогодення спонукають мислити набагато прагматичніше та тверезіше.
У війні на виснаження ми суттєво вразливіші за нашого ворога. ВПК росії та їхніх партнерів по "осі зла" адаптувався до потреб затяжної війни краще ніж західний, від якого критично залежить наша спроможність чинити опір. Енергетичний сектор знаходиться у критичному стані. Мобілізація пробуксовує. Державні фінанси далекі від задовільного стану.
В цих реаліях наш опір виглядає ще героїчніше, а подвиг наших захисників – ще величніше. Але у будь-якого суспільного матеріалу, у будь-якої економічної системи є гранична межа опору. Якщо ми її досягнемо, може трапитись катастрофа. Як вона трапилась в Німеччині 1918 року, коли не програвши жодного сантиметру власної території Німецька імперія завалилась під тягарем блокади та внутрішніх протиріч.
Тому на часі поставити собі і українській владі кілька стратегічних запитань:
1) які мінімальні передумови ми вважаємо прийнятними для завершення активної фази воєнних дій?
2) як довго ми готові воювати, аби цих передумов досягти?
3) які жертви ми готові принести, аби досягти цих передумов?
4) чи усвідомлюємо ми, що перед нами може постати вибір між відновленням справедливості та покаранням агресора, з одного боку, і виживанням України, з іншого?
І маленьке застереження наприкінці. Я особисто двома руками за парад перемоги у Севастополі, виплату росією справедливих репарацій, дезінтергацію держави-агресора тощо. Але буду щирий, наразі я не бачу ані стратегічного плану, ані достатніх ресурсів, ані політичної волі колективного Заходу досягнути цих максималістичних цілей.
Тому я вважаю, що тільки прагматизм і тверезість в оцінці ситуації та ресурсів здатні вберегти нас від чергової руїни. На жаль, час чудес минув. Вікно, коли український бліцкриг був можливий, давно зачинено. У війні на виснаження наші шанси на перемогу відверто гірші за російські.
Україна наразі ще точно не на краю прірви. Економіка працює. ЗСУ та інші сили оборони тримають фронт. Енергетика дивним чином ще жива. Але час наразі грає проти нас. І чим швидше ми подивимось правді в очі, тим в кращій позиції зможемо вийти з цієї війни. Іноді політичне мудрість полягає в тому, щоби з усіх зол обрати найменше...
Хто такий Геннадій Друзенко?
Геннадій Друзенко - український правник, громадський активіст. Голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ).
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Viber
