Час втрачених можливостей: чому економіка України опинилася у глухому куті

Минулі 30 років незалежності можна сміливо назвати часом втрачених можливостей - саме ці роки сформували кілька так званих втрачених поколінь. І те, що це не порожні слова, підтверджує вкрай високий рівень міграції з країни.

Українці їдуть не тільки тому, що за кордоном можна більше заробити, а й за стандартами і новою якістю життя. Це і безпека, і впевненість у старості (пенсійне забезпечення, медицина), і освіта дітей. Українці в цьому плані голосують ногами і кілька втрачених поколінь фактично знеструмили заряд соціального капіталу у зв'язку з чим цей капітал зараз знаходиться на рівні, на якому складно досягати амбітних цілей.

Країна мала потужний інвестиційний потенціал, який не був розкритий. У нас був високо капіталізований людський капітал, що проявлявся у рівні освіти, інтелекту, схильності до інновацій та ефективності. Як наслідок - розвинені потенціал науки та інфраструктурний базис економіки.

Здавалося б, це ідеальна точка докладання сили для інвесторів. Але за роки незалежності сума накопичених інвестицій склала близько 40-50 мільярдів доларів, коли в тій же Польщі ця цифра в кілька разів більше. Причому інвестиції в Україні - це, в основному гроші фінансових груп, які спочатку то виводилися з України, то заводилися назад, тоді як іноземних інвестицій практично немає, незважаючи на всі перераховані вище переваги.

Взагалі українська економіка, яка сформувалася в плановій системі, незважаючи на скепсис багатьох експертів, була адаптована під ринкову трансформацію. Один з розхожих стереотипів в тому, що Україна в основному виробляла продукцію військово-промислового комплексу, підприємства були відсталими і тому навіть добре, що зараз це знищено. Але насправді - це абсолютна брехня, бо українська економіка на зорі незалежності являла собою так звані територіально-виробничі та науково-виробничі комплекси, які об'єднувалися в кілька територіально - економічних районів.

Українські промислові комплекси ідеально підходили для їх трансформації в ринкові кластери (що зараз є основною моделлю розвитку економіки), але для цього потрібно було повністю змінювати концепцію приватизації. Тому що свого часу приватизація нагадувала якийсь шведський стіл, на якому лежали підприємства і кожна з фінансових груп "пригощалася" тим, чим хотіла. Одні контролювали енергетику, інші-видобуток залізної руди, треті - виплавку металів, і війна між ними тільки руйнувала економіку.

Одна з глобальних поразок України - так звана ваучерна приватизація, яка призвела спочатку до появи спочатку рентоорієнтованих бізнес груп, а після рентоорієнтованих політичних партій - тобто система, яка націлена не на розвиток країни, а на контроль за базовими рентами в країні. Відповідно, між ними йде боротьба за контроль рент, дохід від яких йде не в економіку, а виводиться з країни.

Іншими словами, Україна допустила цілий ланцюжок помилок, через що зараз ми знаходимося у своєрідній інституційній пастці - ми не можемо проводити ніяких реформ, бо всі вони блокуються рентоорієнтованими політичними елітами.

Ще одна тактична поразка - на початку "нульових", коли було кон'юнктурне зростання, у нас був шанс на структурну трансформацію економіки. Для цього лише було потрібно створити Національний резервний фонд, який акумулював би надлишкові доходи від експорту, які можна було б направляти на структурну перебудову економіки, тим самим адаптуючи економіку до нового технічного укладу. У цьому фонді можна було накопичити близько 40-50 мільярдів доларів - цього б нам вистачило не тільки на перебудову економіки, а й на амортизацію удару глобальної кризи в 2008 році. Але замість цього економіка і політична система тоді отримали глибокий нокаут. Ми потрапили в залежність від МВФ і відтоді йдемо по сходах вгору, що йдуть униз.

читайте такожУкраїну чекають два варіанти майбутнього і обидва-негативніСаме з 2008 року почалася деіндустріалізація - рівень експорту продукції з високою додатковою вартістю знизився з 15 до 6-7%, а сільськогосподарської сировини зріс з 15 до 45%. Тобто ми втратили інноваційну частину економіки, але при цьому наростили аграрно-сировинну. Відповідно, з країни-заводу, що виробляє літаки, кораблі і космічні ракети перетворилися в торгово-кукурудзяне поле і маслоробку. І це спрощення економіки, деіндустріалізація і похідна від неї десоціалізація - це той біч, який нас супроводжує по цих сходах.

Але є і позитив - приватизація квартир і земельних ділянок. Людям дали землю, житло, яким вони володіють, тобто у них з'явилися активи, які пішли в економічний обіг: почали здаватися в оренду і продаватися. Також до позитивного можна віднести створення єдиної системи оподаткування для підприємців, завдяки якій з'явився легальний сегмент економіки.

Рух України не має чіткого курсу - зараз він нагадує колоду, пущену по воді.

Тобто ми пливемо по світових сировинних ринках - виробляємо те, що користується попитом. І роль уряду в такому випадку зводиться лише до дирижизму і перерозподілу фінансових потоків між навколовладними групами впливу. За великим рахунком, можна взяти горилу із зоопарку, посадити її в крісло прем'єра і результат буде приблизно однаковим.

Що ж стосується майбутнього України, то все питання в тому, чи зможуть в українському суспільстві злякатися так, як, наприклад, в 1997 році злякалися корейці на порозі кризи. Якщо запуститься внутрішній інстинкт самозбереження, то тоді суспільство ще буде здатне зробити правильний політичний вибір і піти на політику прагматизму та економічного егоїзму. Але поки, на жаль, суспільство знаходиться в стані невротичного розладу-одна частина вражена Стокгольмським синдромом і підтримує політичні сили, які роблять їм гірше, а інша - синдромом Мюнхгаузена за дорученням, коли батьки завдають дітям, щоб потім їх лікувати і заслуговувати похвалу від оточуючих. Останні - ті самі реформатори, які придумують токсичні реформи, хоча їх джерела благополуччя знаходяться за межами країни і не залежать від економіки.

Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик, спеціально для Главреда

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред