Чи справді існує загроза прямого військового конфлікту між США та Венесуелою? Тут можна розглядати два можливі сценарії розвитку ситуації.
Перший варіант — це обмежене втручання, зокрема через точкові удари по місцях розташування або керівництва режиму Мадуро, або по певних стратегічних об’єктах із метою дестабілізації ситуації та посилення тиску. Таким чином, це може призвести до ослаблення режиму і, зрештою, до його зміни.
Другий варіант — це більш масштабна операція, можливо навіть із застосуванням сил у форматі повномасштабного вторгнення. Але, на мою думку, такий сценарій наразі малоймовірний. По-перше, ми не бачимо достатньої кількості американських сил, зосереджених у регіоні. Ті військові підрозділи, які зараз розміщені навколо Венесуели, у Карибському басейні, є недостатніми для проведення масштабної операції. Вони радше покликані чинити психологічний та політичний тиск на Мадуро, а також здійснювати точкові дії — наприклад, удари по кораблях, що належать злочинним організаціям, пов’язаним із режимом, як-от Tren de Aragua, чиє судно США потопили 2 вересня.
Другий фактор, який робить масштабну операцію малоймовірною, — це настрої американського суспільства, на які так чи інакше мусить зважати адміністрація Дональда Трампа. Історично Сполучені Штати вже мали прецеденти військових втручань на територію інших країн — у Іраку, в Афганістані, — але ці операції затягнулися, не принесли очікуваних результатів і призвели до значних людських та фінансових втрат. Оцінка цих операцій у суспільстві була переважно негативною.
Крім того, Дональд Трамп позиціонує себе як "президента миру", який завершив низку міжнародних конфліктів. Його амбіції щодо здобуття Нобелівської премії миру наступного року залишаються актуальними, тож втягування у нову військову кампанію зараз було б для нього репутаційно невигідним. Мадуро це добре розуміє і намагається грати на цих страхах, створюючи образ єдності венесуельців навколо себе. Він демонструє нібито мобілізацію резервістів і готовність до партизанської війни у разі вторгнення.
Однак у реальності підтримка Мадуро є мізерною, і ці меседжі спрямовані радше на створення ілюзії стійкості режиму, аби відлякати США від активніших дій.
Підсумовуючи, можна сказати, що Сполучені Штати цілком можуть перейти до більш активних дій, зокрема по ударах по наземних цілях у Венесуелі з метою послаблення режиму Мадуро. Тобто це більш тривалий тиск, якийбуде поєднувати і погрозичи від Трампа безпосередньо, чи від Терези, чи від Рубіо та інших представників його команди, також будуть посилюватися і санкції.
Такі точкові військові дії можуть бути спрямовані на послаблення режиму Мадуро, а також на спробу розхитати ситуацію всередині країни — залучивши опозиційних лідерів і, можливо, через формат переговорів із наближеними до Мадуро особами, зокрема з військовим керівництвом чи генералами, які поки що зберігають йому вірність. Однак, якщо вони побачать, що режим починає втрачати позиції або що Мадуро суттєво ослаб, то цілком можуть перейти на бік опозиційного лідера, визнаного Сполученими Штатами обраного президента Венесуели Едмундо Гонсалеса.
З початку 2025 року венесуельська соціалістична опозиція була налаштована досить оптимістично, очікуючи швидких і рішучих дій з боку Вашингтона. Однак у команді Дональда Трампа, по суті, сформувалися два табори з різними підходами. З одного боку — це Річард Ґренелл, спеціальний представник США у справах Венесуели, який виступав за мирні переговори з Мадуро та пошук компромісу. Саме в цей період відбулося звільнення кількох американських громадян, утримуваних режимом Мадуро.
З іншого боку — так звана група яструбів на чолі з держсекретарем США Марко Рубіо, яка наполягала на більш жорстких заходах і вважала, що домовлятися з Мадуро більше немає сенсу. На їхню думку, усі можливості для мирного транзиту влади у Венесуелі вже вичерпано: режим не налаштований на діалог, тривають порушення прав людини й переслідування опозиції.
Саме ця група, схоже, взяла гору. Ми бачимо, що останнім часом навколо Венесуели посилюється військова присутність США, активізувалися операції, офіційно спрямовані на боротьбу з наркотрафіком. Водночас Дональд Трамп заявив про припинення всіх контактів, які раніше існували між Вашингтоном і режимом Мадуро. Це можна розглядати як індикатор переходу до більш рішучих дій. Постійно проводяться військові маневри із залученням дедалі більшої кількості техніки та літаків.
У своїй риториці Трамп уже не відкидає можливості застосування сили безпосередньо проти Венесуели. Зокрема, він публічно заявив, що "дні Мадуро злічені" і його режим наближається до кінця. Підтримка венесуельської опозиції додає цим діям певної легітимності, хоча в самих Сполучених Штатах та серед країн Латинської Америки — особливо тих, де при владі ліві уряди, — є побоювання, що кроки Трампа можуть сприйматися як спроба повернення до доктрини Монро та порушення суверенітету країни.
Водночас те, що частина лідерів опозиції, зокрема і деякі впливові фігури (наприклад, Марія Коріна Мачадо)підтримують такі дії, свідчить про неоднозначність ситуації. Це також дозволяє частині зовнішніх акторів виправдовувати певні заходи як необхідні для забезпечення мирної передачі влади, бо легітимність чинного президента Мадуро багато країн ставлять під сумнів після минулорічних виборів.
Для Москви падіння режиму Мадуро стало б великою геополітичною поразкою, оскільки Венесуела — один із важливих оплотів російського впливу в регіоні. Через Каракас Росія просуває свої інформаційні й політичні впливи в Латинській Америці; там, зокрема, діють різні так звані ботоферми, які поширюють проросійські наративи. Тож втрата Венесуели була б болючою як для Кремля, так і для його союзників, зокрема для Куби, яка в разі падіння режиму в Каракасі опинилася б, по суті, у оточенні, після чого і кубинський режим також рахував би дні до свого завершення.
Тим паче, що реальна можливість масштабної військової підтримки з боку Росії зараз є сумнівною. Перш за все тому, що значна частина збройних сил РФ задіяна у війні в Україні, отже її військові можливості за кордоном зараз суттєво обмежені. Росія сама шукає підтримки в інших авторитарних союзників, отримує дрони й технології від Ірану, військовий персонал від Північної Кореї. У випадку з Латинською Америкою РФ завербувала близько 20 тисяч кубинців.
По-друге, санкції та логістичні обмеження ускладнюють пряму доставку озброєнь або великих контингентів до Венесуели. Наприклад, нещодавно транспортний літак Іл-76, пов’язаний із групою "Вагнер", приземлився в Каракасі. Відомо, що він здійснив надзвичайно довгий маршрут, багатоетапний переліт через низку країн, оскільки прямі рейси зараз неможливі через дію численних обмежень. Тому реальна підтримка Росією режиму Мадуро може звестися до відправки "вагнерівців". Подібні прецеденти вже були щонайменше двічі — у 2019 році та минулого року, коли "вагнерівців" відправляли до Венесуели, щоб допомогти Мадуро придушити народні протести. Звичайно, це не та кількість персоналу й не той рівень підтримки, який міг би допомогти Мадуро втримати владу в разі ескалації зі Сполученими Штатами. Проте вони можуть виконувати функцію особистої охорони, у випадку, якщо американці, наприклад, спробували б провести операцію з його захоплення чи ліквідації, така група могла б бути використана для безпосереднього захисту Мадуро.
Крім того, відомо, що на озброєнні венесуельської армії досі перебуває переважно російська техніка, яке у 2000-х роках купував ще Уго Чавес. Це озброєння вже тоді було морально застарілим і неякісним, а нині перебуває у ще гіршому технічному стані.
І цілком можливо, що венесуельці зараз звертаються до Росії з проханням допомогти відремонтувати чи оновити військову техніку. Зокрема, їх цікавлять комплекси протиповітряної оборони — на випадок, якщо будуть завдаватися удари по наземних цілях у Венесуелі. Однак, знову ж таки, ми розуміємо, що можливості Росії нині дуже обмежені.
Минулого року, наприклад, було підписано договір про співпрацю між двома країнами, але, що цікаво, формулювання щодо взаємодії у сфері оборони були досить розмитими — Росія не надала чіткої чи суттєвої підтримки. Тому зараз також малоймовірно, що вона зможе серйозно допомогти у випадку посилення тиску з боку США. Для нас важливо, що навіть мінімальна допомога з боку Росії — якщо вона буде надана — може бути використана як сигнал для адміністрації Трампа. Це дозволить чітко показати зв’язок між Мадуро та Путіним і те, що Кремль фактично наважується втручатися у сферу стратегічних інтересів Сполучених Штатів. Такий фактор потенційно може зіграти на користь України.
Отже, зараз, скоріше за все, ми бачимо посилення тиску, тим більше, що Венесуела для нинішньої американської адміністрації стала значно важливішим пріоритетом, ніж раніше. Латинська Америка загалом зараз має для США більше значення — вони розуміють, що за останні роки втратили там значну частину свого впливу. Китай у багатьох країнах регіону став дуже впливовим, частково витіснивши американські інтереси.
Тобто зараз США намагаються повернути свій політичний вплив у регіоні, і Венесуела для них є однією з ключових цілей, адже вона фактично залишається союзником Росії та Китаю. Відтак саме геополітичний контекст виходить на перше місце. Звичайно, він завжди так чи інакше підкріплюється економічними мотивами. Для Дональда Трампа нині розрахунок полягає в тому, щоб замість часткового доступу до венесуельської нафти (адже деякі санкції вже були зняті, і такі компанії, як Chevron, частково відновили роботу, але більшість можливостей усе ще обмежені) у разі зміни режиму відкрити зовсім інший рівень співпраці.
У такому випадку інтереси Китаю та Росії можуть бути послаблені, а їхні позиції — зайняті американськими компаніями. Саме тому головний розрахунок США полягає в тому, щоб не просто частково торгувати, а отримати значно більший вплив у регіоні. І саме на це зараз орієнтується адміністрація Дональда Трампа.
Однак ми вже маємо гіркий досвід, що будь-які військові конфлікти у світі так чи інакше відвертають увагу як світової спільноти, так і, зокрема, Сполучених Штатів від ситуації в Україні. Пам’ятаємо війну в Секторі Газі, яка почалася у 2023 році і стала для нас великою проблемою, адже увага багатьох країн значною мірою відійшла від українського питання. Це, своєю чергою, дало Росії змогу використовувати риторику на кшталт: "Бачите, ми нічого такого не робимо". У випадку з Венесуелою російська пропаганда може діяти схожим чином — граючи на тезі, що Сполучені Штати здійснюють військові операції без рішень ООН і нібито поводяться так само, як і сама Росія. Тобто Москва намагатиметься маніпулювати цим на міжнародному рівні. Інша справа — наскільки такі аргументи сприйматимуться іншими країнами.
Це, звичайно, велике питання, адже контекст тут зовсім інший.
Що стосується військової допомоги, то ми розуміємо, що запаси Сполучених Штатів — одні з найбільших у світі. Насправді, для США не становитиме великих труднощів провести обмежену військову операцію проти Венесуели, не зазнаючи суттєвих витрат або виснаження своїх ресурсів. Тим більше, що Венесуела — це не військова наддержава, і для завдання ударів там не потрібно надмірних зусиль. Паралельно Сполучені Штати можуть зберігати високий рівень підтримки України. Ми вже бачимо певні позитивні сигнали — зокрема, що Пентагон не вважає постачання "Томагавків" Україні не стане проблемою, навіть попри потенційні інші операції.
Отже, усе зводиться виключно до політичного рішення. І тут вирішальним буде те, яким чином Дональд Трамп бачить подальший розвиток ситуації: чи буде він готовий до більш жорсткого тиску на Путіна, чи, навпаки, намагатиметься залишити простір для потенційних мирних переговорів.
Іван Фечко, провідний експерт з питань Латинської Америки Ради зовнішньої політики "Українська призма", спеціально для Главреду
Про персону: Іван Фечко
Іван Фечко — український політолог, експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма", де займається дослідженням Латинської Америки та Карибського басейну.
Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю "Американістика та європейські студії".
Основні напрями його роботи — міжнародні відносини, інтеграційні процеси в Латинській Америці, зовнішня політика України щодо країн регіону, а також культурна дипломатія. Володіє українською, англійською та іспанською мовами, регулярно коментує геополітичні події для українських медіа.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
