Заохочення Росії до агресії: чому США хочуть піти з керівництва силами НАТО в ЄС

Посланець президента Дональда Трампа при НАТО Метью Вітакер під час Берлінської конференції з питань безпеки заявив про можливе призначення представника Німеччини на посаду верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі.

Оскільки Вітакер сказав це під час Берлінського безпекового форуму, у випадку з головуванням Німеччини він міг просто підіграти місцю, де відбувався захід. Втім, ця заява демонструє курс адміністрації Дональда Трампа на поступове звуження участі США у обороні Європи попри декларативне збереження відданості 5 статті Вашингтонського договору. Зараз ці рухи у звʼязку із загрозами з боку РФ трохи зменшились – зокрема, плани по скороченню американського контингенту у Європі відклали (зараз мова йде лише про їхню передислокацію).

З іншого боку, у керівництві Північноатлантичного Альянсу існує негласне правило, згідно з яким політичне керівництво здійснюють європейці, а військова складова – за американцями. Саме тому, наприклад, зараз генеральним секретарем НАТО є європеєць Марк Рютте. І коли свого часу на цю посаду розглядали кандидатуру, наприклад, Христі Фріланд, європейці висловлювали незгоду, хоча головнокомандувачем сил НАТО у Європі завжди був саме американський генерал. Відповідно, коли представник США при НАТО озвучує подібні речі, це намагання показати, що Європа має вкладатися у власну оборону з більшою субʼєктністю.

Сполучені Штати не хочуть тягнути на собі роль лідера у цьому питанні, незважаючи на те, що США мають 70% спроможності НАТО. Є багато аспектів, які тягнуться ще з часів Холодної війни. Тобто це – продовження реалізації "доктрини Монро 21 століття" і спроба США зосередитись на Тихоокеанському регіоні. Принаймні, поточна адміністрація у Вашингтоні бачить у цьому ключ своєї діяльності. Але ми маємо розуміти, що рахунок швидких електоральних циклів слова Вітакера – це лише побажання. І це не означає реалізацію цих кроків завтра, наступного місяця чи навіть наступного року. Тому не варто очікувати швидких рухів.

Більше того, саме Німеччину у якості командувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі розглядають як ключового члена ЄС і одного з основних гравців у Альянсі. Якщо брати до уваги силу армії, то було б логічно взагалі говорити про командування Туреччини, оскільки саме вона є другою після американської в НАТО. Але Туреччина не є членом ЄС, тоді як Німеччина все-таки збирається вкласти близько 500 мільярдів доларів протягом наступних десяти років у переозброєння та оновлення інфраструктури.

Фактично можна говорити про певне зняття цензу щодо армії Німеччини, адже ми памʼятаємо тривалі наслідки Другої світової війни, коли навіть після обʼєднання Німеччини їй не давали лідируючих ролей через ризик мілітаризації та фантомні історичні болі. Але очевидно, що тепер роль найбільшого агресора на території Європи у РФ. Крім того, у Німеччини є доволі потужний ВПК (авіація, бронетехніка, системи ППО), тому з точки зору лідерства вона може очолити сили НАТО, але можлива серйозна конкуренція з Францією. Адже у Європі є жорстка конкуренція поглядів на подальші дії щодо безпеки, і в цьому Париж з Берліном не мають єдності.

Загалом будь-що, що стосується послаблення ролі США в безпеці Європі спонукає Росію до подальших агресивних дій. Не конкретні заяви, а зменшення впливу США без оперативної компенсації. До речі, вимогою відходу до меж НАТО зразка 1997 року росіяни чітко окреслюють власну зону впливу. Тому, звичайно, росіяни бачать можливість переділу сфер впливу, і ці кроки США можна сприймати як непряме заохочення.

Так чи інакше, нюанс полягає в існуванні концептуального розриву у розумінні безпеки між європейцями та американцями, що загострилася ще під час виступу віце-президента США Джей Ді Венса на Мюнхенській конференції з безпеки. Тоді у багатьох європейців зʼявилося розуміння, що США навряд чи прийдуть на захист у момент Х, коли Європі потрібно буде захищатися від російської агресії. У цьому контексті у європейців більше надії на України (звісно, в межах розумного і за підтримки США). Бо ініціатива щодо розміщення українських сил в одній з країн Балтії після завершення війни в Україні – це дуже серйозний показник.

Але обороноздатність НАТО повністю залежить від обороноздатності країн-членів Альянсу. Чим більше Європа вкладатиметься у власний ВПК і подальше реформування національних сил, а також напрацьовувати "військовий Шенген" щодо переміщення сил між країнами, тоді НАТО буде сильнішим. Адже зараз ми більше бачимо ініціативи від менших союзів, які створені серед країн НАТО (наприклад, обʼєднані експедиційні сили, які були створені у 2014 році складаються з нордичних країн та країн Балтії на чолі з Великою Британією). Зараз є розуміння, що потрібно діяти активніше. Але у випадку з НАТО чим більше США будуть діяти автономно, тим більше Альянс відходитиме від системи колективної безпеки, за яку хапається Європа, і тоді НАТО залишиться як певний елемент єдиних військових стандартів. Однак НАТО ще точно не варто ховати.

Ігор Чаленко, керівник Центру аналізу та стратегій, спеціально для Главреду

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред