28 років тому, 8 вересня 1993 року, коли Лукашенко ще не був президентом, було підписано угоду про об’єднання грошових систем Білорусі та Росії, згідно якої до 1 січня 1994 року дві країни мали перейти на союзні чи російські рублі. Тоді Москва була переконана, що інтеграція вже завершилася, але цього не сталося.
Про українські реформи дехто каже, що їх проводять так, аби нічого не реформувати. Так от Лукашенко намагається інтегрувати усе так, щоб нічого не інтегрувати. І усі ці 27 років свого президентства він виконує єдину програму – зміцнення своєї персональної влади і, частиною цього є програми "Нафта в обмін на поцілунок" тощо.
28 програм інтеграції, які були підписані між Лукашенком і Путіним – це лише слова, які звучать з 1996 року, відколи уперше було створено так звану спільноту Білорусі та Росії, яка пізніше стала "Союзом Білорусі та Русі" і тепер, зрештою, стала "Союзною державою". Навіть Путін сказав, що "Союзна держава" насправді не держава, а просто так називається, бо дві держави окремі: у одній є абсолютна влада Путіна, а в іншій – Лукашенка.
Звісно, позиції Лукашенка наразі хиткі і він дещо побоюється за свою долю, через що дехто у Білорусі вважає, що він може продати незалежність Білорусі в обмін на збереження власних позицій. Але Лукашенко – максималіст і хоче царювати в Білорусі і надалі, тобто вирішувати усе самостійно і не радитися з Путіним.
28 програм, серед яких, наприклад, створення єдиного ринку газу чи єдиної грошової системи - нездійсненні. Бо не може бути єдиної грошової системи, якщо Білорусь не переходить на російські рублі. У Росії є єдиний підхід – російські рублі мають друкуватися в Москві, а Москва має їх контролювати. Той самий підхід і у Лукашенка – він хоче контролювати свою емісію і йому не хочеться бігати до Путіна, аби той видав йому чергову партію російських рублів. Кожен хоче контролювати свій друкарський верстат і саме через це вони і надалі лишатимуться незалежними. Так само не може бути і єдиного ринку газу, якщо в Білорусі немає внутрішніх російських цін на газ, хоч Лукашенко вже десятиліттями просить Москву їх призначити, але цього досі не сталося навіть попри те, що Лукашенко продав газову трубу, яка належить Газпрому.
Говорити про остаточні наслідки і фінальну стадію інтеграції поки зарано. Бо білоруський абсурд можна обговорювати довго, але не думаю, що найближчим часом Росія буде приєднувати Білорусь до себе – робити Білоруський федеральний округ чи створювати "Союзну державу".
Адже, по-перше, на папері її вже давно створено, а по-друге, Путін напевно розуміє, що у Лукашенка немає тієї всенародної підтримки, яка була у нього у 1994 році (особливо - після минулорічних протестів). Нічого фактично не змінилося, бо Білорусь і Росія – це дві окремі країни. Так, між ними немає особливого кордону, хоча, коли треба, він з’являється, а в єдиній державі так не робиться.
Росія посилює свій вплив на Білорусь і хоче це всіляко демонструвати, однак усі ці зустрічі більше розраховані на внутрішні аудиторії – що в Росії, що в Білорусі. Лукашенко намагається ними показати, що Путін його підтримує і за ним стоїть Росія (хоча і не в тому обсязі, як він хоче це подати), Путін хоче показати росіянам, що з Білоруссю усе добре на відміну від України, з якою не вийшло, не сьогодні-завтра об’єднаються і буде СРСР-2 чи щось схоже. Але це також не відповідає реаліям, оскільки Путін видає бажане за дійсне.
Читайте такожЛукашенко перетворює свою країну на один великий КримТому подібні пропагандистські зустрічі триватимуть ще довго – це почалося ще з Єльциним і може тривати до кінця Путіна чи Лукашенка. Але навряд чи зараз білоруський народ дозволить Лукашенку ліквідувати білоруську незалежність, бо це було б вже занадто.
У свою чергу, для України нових загроз поки не додається. Головна небезпека у тому, що на північному кордоні є неадекватний диктаторський режим – і це незмінне впродовж кількох років. Водночас диктаторський режим Лукашенка обіцяв, що він ніколи не піде війною на Україну, тому навряд чи спільні військові навчання з росіянами змусять білоруську армію штурмувати українську території з боку Білорусі, оскільки Росії це можна наразі спокійно робити і через Донбас, і з Криму, або ж із Брянська чи Бєлгорода.
Юрій Свірко, журналіст, білоруський політичний експерт, спеціально для Главреда