Україну іноді порівнюють з Ізраїлем. Мовляв, українцям — як і євреям колись — доводиться будувати державу по сусідству з могутнім супротивником. Та за всієї привабливості такого порівняння — воно накульгує.
Євреям, що будували Ізраїль у середині минулого століття, у чомусь було навіть простіше. Їм протистояв ворог, що не мав до нової держави жодних сентиментів. Саме тому їм було легше: супротивник був занадто інакший, щоб можна було помилятися щодо нього. Адже йшлося про фізичне виживання.
Вся логіка існування Ізраїлю вкладалася у формулу прем’єр-міністра країни Голди Меїр: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це лишає не дуже багато простору для компроміс». За такого становища в євреїв просто не було вибору. Можна було перемогти, побудувати державу і зробити її ефективною. Або ж програти й згинути.
Читайте такожУкраїна стоїть перед вибором: шлях Ізраїлю або ФінляндіїНапевно, саме в цьому полягає ключова відмінність між Україною та Ізраїлем. Москва не ставить перед собою тих завдань, які ставили сусіди офіційного Тель-Авіву. Вона не хоче зігнати зі світу сусідню державу чи скинути українців у море. Кремлівська програма мінімум — перетворити Україну на свій протекторат, позбавити суб’єктності й довести її неспроможність. Програма максимум — щоб українці проголосили себе «рускімі».
І в цьому сценарії головне питання сходить не до фізичного виживання, а до ідентичності. Якою багато хто готовий пожертвувати. Тому що легко жертвувати тим, чого в тебе немає. Особливо коли існує ілюзія, що в разі поразки твоєї країни — особисто для тебе нічого не зміниться.
Абстрактний український обиватель може тішити себе ілюзією, що особисто з ним нічого жахливого не станеться. Що в разі капітуляції України всього лише настане перемир’я, щезнуть мартирологи, а бюджет армії повернеться до скромних довоєнних обсягів. Що підуть інвестиції, відкриються російські ринки і поновиться економічне партнерство. І під впливом таких ілюзій він ладен втомлено відкидати будь-які аргументи й наполягати, що «персональне» важливіше за «колективне».
Прибічники такого підходу ніколи не втямлять, що зараз вирішується питання не лише ідентичності та мови. На кону поміж іншим питання й того-таки економічного добробуту, що його обиватель звик ставити на чільне місце. Тому що ми спостерігаємо ніщо інше, як битву України за право полишити світ неефективних економік і неповоротких політичних систем.
Росія могла прикидатися ефективною тільки за високих цін на нафту. Саме вони були одною з двох реальних «духовних скрєп», що забезпечували цілісність країни, — іншою залишається ядерна зброя. Саме ці речі стримують російську систему від критичної відцентровості. Але щойно ціни на нафту впали — ми стали свідками, як колись приваблива соціальна реальність почала розсипатися.
Протягом «нульових» російський соціальний договір багатьох зачаровував. Він передбачав відмову росіян від політичних свобод в обмін на економічне благополуччя. Але ця реальність скінчилася тоді, коли ціни на нафту обвалилися. Цієї миті з’ясувалося, що економічний добробут закінчився, а відмова від політичних свобод — збереглася. Ба більше, влада в РФ оголосила про односторонній вихід зі старого соціального договору. Тепер від політичних прав і холодильника росіянам запропоновано відмовитися в обмін на «державну велич». Яку вже не вдасться помацати, з’їсти чи покласти на банківський рахунок.
Читайте такожРосіяни, ви громадяни Рейху тепер офіційно
До того ж це ефемерне надбання росіяни отримали пакетом зі звичною неефективною політичною моделлю. Яка трактує будь-який сумнів як бунт. Яка в патріотичному чаду ухвалює безумні рішення. Сучасна Росія перетворилася на країну, де на громадян поклали витрати, на котрі вони не погоджувалися, але й опротестувати не можуть. Бо ще в «нульові» добровільно погодилися пожертвувати своїм правом на «особливу думку».
Те, за що сьогодні воює Україна — це не тільки право на ідентичність, мову та історію. Це ще й битва за перехід до інших правил гри. Це битва не тільки із зовнішнім агресором, але й із внутрішньою неефективністю, помноженою на корупцію. Ця битва буде тривала, прогрес перемежовуватиметься з відступами, але ми можемо сперечатися хіба що про швидкість руху, а не про його вектор.
Альтернативи цьому шляху просто немає. Капітуляція перед Росією не означатиме обмін ідентичності на процвітання. Програш означатиме втрату шансів на комфортне існування. Тому що російські протекторати не живуть заможніше, ніж метрополія.
А сучасна РФ є країною, де вся внутрішня дискусія вичерпується запитанням: «На кому економити в першу чергу?».
Перемога Росії означатиме тільки те, що українське майбутнє буде перекреслене. Вікна можливостей зачиняться. Спроба побудувати державу для громадянина зазнає краху. У РФ немає грошей, щоб створювати з приборканих країн вітрини — і тому капітуляція Києва означатиме поразку не тільки нинішнього покоління українських громадян, але й наступного.
Саме тому Ізраїлю у чомусь було простіше. Тому що в них від початку не було ілюзій щодо того, що чекає на євреїв у разі поразки. І порівнювати досвід двох країн можна буде лише тоді, коли таких ілюзій не залишиться в українців.