Напад Білорусі на Україну сьогодні малоймовірний з декількох причин.
По-перше, до цього систематично готуються українські збройні сили саме на напрямку, що межує з білоруським кордоном. Опрацьовуються різні варіанти такого вторгнення і, відповідно, різні засоби протидії, аби це унеможливити.
Якщо говорити про волинський чи рівненський напрямок, то там не така велика кількість автошляхів, якими може рухатись важка техніка, бо лісова місцевість не дає важкій техніці пересуватися інакше, ніж великими автошляхами, які здатні її витримати. Тож маршрути і варіанти пересування техніки відомі і вивчаються варіанти того, як її зупинити і не дати їй просунутися.
По-друге, велика активність білоруських військ на території Білорусі і поблизу українського кордону свідчать радше про імітацію підготовки до великої війни, аніж про безпосередню підготовку. Складається враження, що невизнаний президент Лукашенко хоче будь-яким способом продемонструвати Путіну, що він усіляко готується до агресії, але йому весь чогось не вистачає і тому він постійно проводить навчання.
По-третє, з військової точки зору немає передумов для успішності такої кампанії. Бо українські сили знаходяться у боєготовності, український сектор оборони і безпеки мав час, аби підготувати сили, які перебувають на тих напрямках (зокрема, підрозділи тероборони). Знову ж таки, з військової точки зору Лукашенко втратив час, тому що найсприятливіший момент для вторгнення у нього був тоді, коли російські війська йшли в Україну з Білорусі.
До того ж, Лукашенко, очевидно, остерігається за своє політичне майбутнє і персональні гарантії безпеки. Бо він розуміє, що у переважній більшості у білоруської армії відсутня мотивація воювати проти України і він боїться, що білоруські підрозділи можуть об’єднатися з білоруською опозицією і замість того, щоб іти на Луцьк, Київ чи Житомир, підуть на Мінськ і тоді з ним буде вже зовсім інша розмова.
Але у Путіна є безліч способів впливу на Лукашенка, адже політика Білорусі наразі вибудувана у 100-відсотковій залежності від Росії. З іншого боку, Лукашенко знайшов для себе лазівку, запевнивши Путіна, що через свої зв’язки з Китаєм Білорусь може стати посередником у отриманні китайських технологій для російського ВПК і для Лукашенка це - “золота акція”. Та навіть якщо Путін знайде способи для тиску на Лукашенка, білоруська армія просто буде розбита.
Адже єдина мета наступу на північні області України у тому, щоб утримувати українські підрозділи на тих напрямках і змушувати їх перебувати там, а не в регіонах ведення активних бойових дій. Бо для того, щоб, наприклад, відрізати Україну від західного кордону, Білорусі потрібно щонайменше 100 тисяч військовослужбовців. Таких сил у Білорусі просто немає. Та й рух в бік Києва теж приречений на поразку, враховуючи досвід відбиття російських атак на цьому напрямку і укріплені рубежі.
Читайте такожВійна за західну Україну, або Навіщо блефують Путін і ЛукашенкоТеоретично підсилити білоруських військових могли б російські війська, однак сьогодні на території Білорусі не видно такої кількості військ, які могли б істотно підсилити наступальний контингент. Бо найбільш боєздатні підрозділи наразі беруть участь у веденні бойових дій на сході і перебувають на півдні. На півночі знаходяться групи прикриття, що захищають важливі об’єкти в Білорусі, де розташовані російські літаки, ракети. Крім того, є підрозділи російських військ на кордоні з Україною, які обстрілюють українську територію.
Але додаткового перекидання великої кількості російських військ для потенційного нападу з того напрямку не фіксується. А саме розгортання угруповань військ на кордонах буде головним маркером того, що Білорусь готується до реального нападу. Усе інше не заслуговує уваги, бо Лукашенко говорить багато і його позиція досить часто коригується. Тому критерій можливої атаки один - якщо білоруські війська на півночі почнуть поводитися так само, як це робили російські до 24 лютого.
Олександр Мусієнко, керівник Центру військово-правових досліджень, спеціально для Главреда