У перший ранок, коли почалася війна, я вирішив возити з собою тривожну валізку.
Спочатку валізка була маленька – звичайна ручна поклажа. Туди я кинув запас одягу від сили на тиждень: труси, шкарпетки і пару футболок. Навіщо брати більше – ми ж сюди обов'язково повернемося.
Десь через тиждень із введенням комендантської години і складністю переїзду по мостах, мені стало зрозуміло, що запас одягу повинен бути хоча б на місяць – раптом що. До трусів і шкарпеток додалася пара спортивних костюмів, пара кросівок і курток. Так маленький чемоданчик перетворився на велику валізу.
Ще через тиждень, мені стало зрозуміло, що російські ракети б'ють не стільки по військових об'єктах, скільки по житлових будинках, і я збільшив запас одягу так, щоб прожити без даху над головою хоча б рік.
Вчора.
Я подивився хроніки з Маріуполя, де фашисти практично зрівняли з землею ціле місто. Я плакав.
Який же я дурень.
Читати такожЧому війна з Україною для Росії в будь-якому випадку закінчиться катастрофою
Які футболки, які труси – ці тварюки можуть знищити молочні зубки моїх дітей, що лежать у тумбочці біля ліжка, підірвуть то перше глиняне серце зі словом Тато, зроблене сином, коли йому було ще тільки три, наші улюблені фоторамки на всіх домашніх стінках і полицях, де ми щасливі всі разом. А ще, взявши шкарпетки і труси, ми залишили вдома дитячі грамоти і дипломи, які наші сини отримували за свої досягнення.
Я все кинув і помчав додому – вивозити пам'ять – забирати з собою наше щасливе життя. Життя, яке ці тварюки вирішили в один момент скалічити.
Я зайшов до нашої квартири – нашої нірки.
Пройшовся по кімнатах, зазирнув у нашу спальню, посидів на чолі великого обіднього столу, за яким ще місяць тому щотижня збиралася вся наша велика сім'я.
А потім.
Я сів на дитяче ліжечко мого сина, закрив обличчя руками в якійсь абсолютній нестямі.
Як, як, блін, можна вивезти з собою все життя?!
Як можна вивезти все те щастя, яке вони у нас в мить відібрали?! В які валізи можна помістити пам'ять, емоції, спогади?!
Як можна вивезти від бомбардування улюблений вид із вікна і улюблене подвір'я.
Читати такожУкраїнці можуть погнати Путіна до Уралу: чому війна скоро закінчиться
Як вивезти наших добрих сусідів і родичів, розкиданих по мікрорайону.
Як вивезти вечірні прогулянки по набережній Дніпра і спогади з дитячого майданчика, де син розбив собі підборіддя.
Як вивезти пам'ять про новосілля, на яке ми збирали багато років і на яке ми чекали не менше, ніж на сина.
Ненавиджу вас, росіяни.
Ненавиджу і вже ніколи не прощу.
Не буду нічого забирати.
Взяв запас трусів і шкарпеток на тиждень і поїхав працювати.
Навіщо брати більше.
Я вірю, ми переможемо і обов'язково сюди повернемося.
Олексій Давиденко, бізнесмен, блогер