У 2021 році ми спостерігали стагнацію російсько-українських відносин і дві потужні ескалації, які можна розглядати як прелюдію до ймовірної агресії Росії. Двічі РФ показала Україні і світові, що для неї сценарій великого наступу прийнятний. Заяви і дії Росії були чітко недружніми, провокаційними, агресивними як по відношенню до нашої країни, так і по відношенню до Євросоюзу та Сполучених Штатів Америки.
Росія у 2021 році здійснила низку кроків, спрямованих на відторгнення від України Криму і Донбасу: ввела в дію указ президента РФ про сертифікацію товарів, вироблених на території Донбасу, прискорила паспортизацію населення ОРДЛО, узаконила, з точки зору російського законодавства, нормативні акти про військову присутність та можливість не приховувати своїх кадрових військових на території Донбасу. Все це вказує на те, що Росія продовжує поширювати свою інфраструктуру присутності на окупованих територіях. А, отже, у 2022 році ми навряд чи отримаємо суттєві зрушення у врегулюванні ситуації на Донбасі.
Росія продовжує поставки озброєння та боєприпасів на окуповані території – уже 105-ий «гуманітарний конвой» прибув до окупованого Донбасу, очевидно, з технікою і боєприпасами.
Крім того, Росія не відвела озброєння від кордону з Україною, попри всі обіцянки Путіна, що ніякого наступу не буде. Через це зберігається вибухонебезпечна ситуація на кордоні.
Плюс – посилюється присутність росіян на Донбасі, тиск на неугодних у Криму і зачистка політичних опонентів.
Отже, у 2022 рік ми входимо з підвищеним градусом відносин із Росією. Навряд чи варто сподіватися на те, що 2022 рік стане роком зрушень. Напруга збережеться, залишатиметься «мерцающий» конфлікт, коли відбуватиметься то посилення, то послаблення військового протистояння на лінії розмежування. Не виключаю кількох спроб ескалації, як це було цього року – із загрозою вторгнення. Можливі військові провокації на лінії розмежування, а також створення додаткових важелів енергетичного впливу на Україну, зокрема, через припинення імпорту білоруської електроенергії та інших транзитів і транзакцій, які так чи інакше йдуть через російські офшори чи підконтрольні росіянам комерційні структури. До того ж, лишатиметься енергетичний шантаж Заходу.
Тому 2022 рік буде роком випробувань для Зеленського: йому доведеться балансувати між обіцянками швидкого миру і реальним станом справ. Піти на реалізацію політичної частини Мінських домовленостей Зеленський не зможе, оскільки ігнорування безпекової частини призведе до дестабілізації в Україні та появи нових викликів безпеці. Тому 2022 рік – це рік підвищених небезпек для Зеленського.
Читайте такожЧотири причини, чому Росія готує наступ на Україну
Крім того, є ще й символічний ризик – річниця утворення Радянського Союзу. У Путіна достатньо міфологізований світогляд, і для нього знаки і символи є важливими у контексті російської міфології «собирателя земель» і «вставання з колін». Відповідно, річниця створення СРСР є знаковою, і під цю дату можливі будь-які провокації і будь-які дії, спрямовані на ескалацію ситуації на лінії розмежування, військові провокації в Криму і на півдні України, намагання активізувати підпілля, теракти і таке інше.
Поки що терактів на території України майже немає, але я не виключаю, що у 2022 році вони можуть відбутися, оскільки це один із інструментів дестабілізації внутрішньополітичного процесу задля підштовхування Зеленського до певних дій. До цього Росія вдасться, коли будуть вичерпані всі можливості зовнішньополітичного дипломатичного тиску на Київ.
Також нам ще потрібно якось пережити відключення української енергосистеми від російсько-білоруської та перебування її в тестовому автономному режимі. Це має відбутися якраз у лютому перед підключенням до європейської енергосистеми. А у нас є критичний дефіцит електроенергії, вугілля, газу, а також проблеми з менеджментом в енергетичному секторі (ми бачимо постійні скандали та кадрові війни замість вирішення проблем із вугіллям і газом з боку Міністерства енергетики). Це також може призвести до цілого витка проблем, зокрема, відключення побутового споживача. Окрім віялових та аварійних відключень або перевантаження енергосистем, ми можемо зіткнутися з потужною кризою і гуманітарними викликами на кшталт тих, які свого часу були в Алчевську, коли двоє діб не було світла і тепла. Це дуже тривожні дзвіночки.
Подивимося, як наша влада пройде цей етап і подолає виклик, чи зможе вона не надати Путіну лазівки, що дозволять йому втрутитися у внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Цим теж визначатиметься характер подій наступного року.
Росія здебільшого застосовує «стратегію гопника» – натиснути, аби подивитися, як ми будемо реагувати. І ця стратегія майже не змінилася. Росія і далі провокує ситуацію, тисне, дивиться на реакцію України і Заходу, а потім або б’є, або шукає інший сектор, де можна спробувати зробити те саме: провокувати, тиснути, легенько вдарити, куснути, штовхнути і подивитися, як ми будемо реагувати.
Наприклад, Росія вперше за багато років застосувала авіацію для розвідки на нашій території поблизу Маріуполя, почала застосовувати ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи), почала створювати безпекові виклики з Придністров’я (посилилися вилазки на територію України, інформаційні кампанії, кампанії з дезінформації) тощо. В «сірій зоні» та поблизу лінії розмежування Росія провокує побутові бунти, які згодом починають висувати політичні вимоги: невиплата зарплат, питання бюджетників, тарифи, відключення тощо. Всі ці інструменти РФ значно посилилися і стали системними.
Читайте такожУкраїна для Путіна – кістка в горлі: або проковтне, або задихнеться, втративши її
Ми ж при цьому діємо не на випередження, а рефлекторно, лише реагуємо на те, що відбулося. Десь ми успішно реагуємо, десь не помічаємо, а потім нам прилітає. Ми повинні вивчати слабкі місця в нашій обороні, завжди очікувати можливого удару від росіян, блокувати його і не дати йому поглиблюватися або завдати суттєвих збитків економіці і обороноздатності.
Що стосується переговорних процесів щодо Донбасу, критична ситуація склалася з нормандським форматом: він бездіяльний. При цьому мінський процес заблокований.
У Вашингтоні кілька разів підкреслили, що не бачать можливості розширення нормандського формату на рівні офіційної присутності США як повноправного учасника переговорного процесу, тобто Байден не буде п’ятим у переговорах у нормандському форматі.
Можливо, далі буде нормандська четвірка плюс один, тобто США будуть там у якості спостерігача. До речі, така формула існує в придністровському врегулюванні – 5+2, де двоє спостерігачів, тобто Євросоюз та ОБСЄ (за великим рахунком США). У нас можливий варіант 4+1, де на рівні керівника Держдепу США американці братимуть участь у роботі якогось із видів самітів нормандського формату.
Але поки що навіть на такий формат у Вашингтоні дивляться не надто оптимістично.
США та Росія зараз говорять про необхідність налагодження роботи уповноважених по стратегічній стабільності – це перша позиція, яка має насторожити Україну. Адже пошук цієї стратегічної стабільності може призвести до того, що її модель створять без належного врахування інтересів України – у США ширший горизонт їхніх власних інтересів, і вони можуть розбігатися з позицією Києва.
Крім того, США не стануть єдиним гравцем процесу з врегулювання ситуації на Донбасі. Без Європи Штати цього робити не зможуть в силу різних причин. Передусім це вимагатиме від них більшої присутності – економічної, політичної, військової. А США на це йти не хочуть – вони зацікавлені в тому, щоб це робилося в основному за рахунок європейців, тому американці будуть підштовхувати до більшої активності французів і німців.
Читайте такожСтратегічна стагнація та невиконання обіцянок: чим 2021 рік запам'ятався партнерам України
Отже, підміна нормандського формату форматом Москва-Вашингтон навряд чи відбудеться. Але активізації діалогу між Вашингтоном і Москвою можна очікувати. І тут важливо, наскільки ми будемо щирими у співпраці з американцями. Адже, наприклад, спочатку ми завалюємо призначення голови САП, що є політичною відповідальністю чинного керівництва України перед США і нашою обіцянкою американцям, а потім говоримо: «Ой, вибачте, нас тут Росія давить – дайте нам зброю і гроші». На що ми можемо сподіватися, якщо не виконуємо «домашнє завдання»? В цій ситуації не можна недооцінювати політичних обіцянок, які даються владою Вашингтону. Тож наша співпраця з американцями має бути максимально потужна і поглиблена, аби не допустити суттєвих перекосів на шкоду нашим інтересам.
Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства, спеціально для Главреда