У такого роду подіях, що відбуваються у Казахстані, є глибинні причини і безпосередні приводи, аби ці причини спрацювали. У даному випадку, підвищення удвічі ціни на автогаз з Нового року спрацювало саме як привід для масових протестів. Спочатку на них зважилися ті, хто безпосередньо залежить від цін на автогаз - зокрема, на автогазі як на найдешевшому виді пального масово їздять у західному Казахстані, де і почалися протести.
Але те, що ця хвиля протестів була підтримана майже усією країною (за винятком, поки що, російськомовних регіонів північного Казахстану) вказує на те, що причина не лише у подорожчанні пального, бо це лише привід для того, аби протести вийшли на поверхню.
Глибинною причиною, найімовірніше, є задавлене почуття соціальної несправедливості в казахському суспільстві і невдоволеність відсутністю соціальних ліфтів. Адже молодь з сімей, які не належать до політичної чи економічної еліти Казахстану себе реалізовує саме на вулицях через демонстрацію непослуху - підпалу поліцейських автомобілів чи захоплення органів влади, тощо.
Відповідно, пружина соціального невдоволення у Казахстані, яка була стиснута останніми роками, наразі розтислася. Однак найголовніша причина лежить у сфері влади, оскільки і політика, і економіка у Казахстані - це одне й те саме. І якщо 30 років при владі була одна і та сама людина - Нурсултан Назарбаєв, а навколо нього - одне і те саме оточення, то, відповідно, усі, хто до цього кола не входять, відчувають себе, м’яко кажучи, обділеними - і політично, і економічно, і соціально. Тому зараз у житті Казахстану настає момент, коли багато суспільних груп відчувають, що отримали шанс перехопити контроль над країною - і над владою, і над економікою, і, відповідно, над соціальним успіхом, престижем.
Ситуація у Казахстані - це повстання. Картинка дуже нагадує події у Киргизстані, де три революції розвивалися у такому ж швидкому темпі, із застосуванням насильства, захопленням і підпалом органів влади, насильством. Але там усе швидко спалахувало і так само швидко згасало, бо у Киргизстані немає фактору 30 років правління Назарбаєва, та і повстання там були певною формою конкуренції політичних еліт. У Казахстані еліта одна - усі вихованці Назарбаєва, тому нема кому конкурувати, бо опозиційні групи, які могли б це робити, вже давно не перебувають при владі і опозиція або десь у еміграції, або ув’язнена.
Тобто події у Казахстані - це середній варіант між Киргизією та Білоруссю. А звернення Токаєва і його оголошення головою Ради національної безпеки - це сигнал до того, що Назарбаєв і його група відходить від влади повністю і Токаєв начебто може стати альтернативою (хоча зрозуміло, що Токаєв і є креатурою Назарбаєва).
Найоптимальнішим виходом із цієї ситуації було б застосування демократичних механізмів - тобто, принаймні, призначити дату виборів, але у цьому міг би бути сенс, якби суспільство Казахстану мало б досвід виборів як спосіб виходу з політичних криз. Однак Казахстан такого досвіду не має і те, що можливо у Киргизії тут неможливо. Адже насильство на оголошенні нових виборів може не зупинитися, а, навпаки, продовжитися до повного вигнання правлячої групи з території країни або ж подавлення протесту у його власній крові.
Читайте такожПодії в Казахстані як потужний індикаторВід того, як далі розвиватимуться події, тобто якщо Казахстан буде дестабілізовано на тривалий термін і це позначиться на видобутку водню, залежатиме вплив на світовий ринок. Тим паче, що видобутком нафти і газу у Казахстані здебільшого займаються міжнародні транснаціональні компанії - і американські, і європейські. Головний посил у протестувальників - встановлення контролю над національними багатствами країни. І від цього можуть постраждати транснаціональні компанії - можуть бути спроби розірвати з ними концесії, але усе це будуть лише спроби.
А от у контексті регіону Центральної Азії ситуація з Казахстаном може отримати відгуки на півночі - Башкортостані, Татарстані і низці регіонів РФ, де також є проблеми з пальним і цінами на нього, тому як соціальний протест (особливо, якщо він буде спрямований проти Москви як федерального центру), він може мати місце.
Тобто ситуація “fifty-fifty” і поки що не зовсім зрозуміло, чим усе це може завершитися. Але те, що Казахстан дестабілізовано - це факт, як і те, що ніхто цього не очікував. Уся увага була прикута до України, ситуації на українсько-російському кордоні і американо-російських переговорів і ніхто не чекав заворушень у Казахстані. Скоріше за все, цього не очікували і у Кремлі, хоча цим, звісно, Росія може скористатися задля дестабілізації Казахстану і під виглядом російськомовного населення встановити свій контроль над північним Казахстаном, який у РФ вже почали називати “південним Сибіром”. Тобто вербальна територіальна претензія вже висловлена і це - величезний ризик для територіальної цілісності Казахстану.
Але є і хороші новини, бо заворушення у Казахстані можуть слугувати прикладом для національних республік Росії, де теж системою керують клани. Тобто ця дестабілізація може перекинутися на національні республіки РФ і позитив тут у тому, що ворог, який загрожує Україні, буде змушений спрямувати свою увагу, ресурси на внутрішні проблеми замість зовнішньої агресії.
Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва, спеціально для Главреду