Як Кремль вже запхав Україну до ЄС

Вторгненням 24 лютого Кремль фактично зробив те, проти чого галасливо виступав увесь час.

Україна згодом може стати кандидатом №1 на вступ до ЄС/ УНІАН

Прийняття України до ЄС за прискореною процедурою, подібно до спрощеної процедури прийняття Швеції та Фінляндії до НАТО, не відбудеться у червні або липні, як вимагає того правляча партія - Україна отримає лише статус "кандидата №1".

Втім, здобуття кандидатства замість членства й справді буде успіхом, а не причиною для смутку. Україну просто не можуть прийняти до ЄС раніше 2024 р. з об′єктивних причин.

Для вступу до ЄС потрібно відповідати двом базовим умовам – мати мінімально вільну ринкову економіку і максимально усталену демократичну політичну систему. Вимірюється це сотнями параметрів, що містилися у тому опитувальнику, який уряд України нещодавно передав ЄС. Але щодо сталої демократії є такий сталий показник, як зміна правлячої партії шляхом виборів упродовж двох виборчих циклів. Це найважливіший показник, хоча його і не має у опитувальнику, саме через його очевидну важливість.

Як це працює можна розглянути на прикладі Грузії і Туреччини, які давно хочуть до ЄС, а їх не приймають.

У тому, що Грузія ще досі не у ЄС, винна лише партія "Грузинська мрія". Не стільки тим, що восени 2020 р. сфальшувала результати виборів до парламенту, як тим, що залишилась правлячою партією на третій термін з 2012 р. Формально нічого жахливого у цьому не має, її опонентка партія "Єдиний національний рух" (Саакашвілі) два терміни, з 2004 по 2012 р., була правлячою. У 2012 р. вона програла вибори і без проблем передала "Грузинській мрії" ключі від державного апарату. Перша зміна правлячої партії відбулась, але друга ніяк не станеться і доки вона не станеться, то не можна казати, що у Грузії усталена демократія і приймати її до ЄС. Виходячи з того, що "Грузинська мрія" і у 2024 р. не збирається йти від влади, то Грузію і після вибрів 2024 р. не приймуть до ЄС. Це безвідносно тих інтрижок, які має "Грузинська мрія" з Кремлем, та усього іншого.

Наявність багатопартійності і двох таких сеансів зміни правлячої партії, частіше ніж раз на 100 або 200 років, формальний, але надійний показник, що у країні усталена демократія і відповідна політична культура. Це показник того, що соціум функціонує як саморегулююча система і це правило визнають навіть потенційні авторитаристи та фанати "сильної руки".

читайте такожЛюди зі сталі і боягузтво Німеччини: чому Україна повинна вистояти у війні з РосієюДля здійснення таких переходів влади не потрібні революційні Майдани як в Україні, або втручання армії, як у Туреччині. Більшість населення може помилятися з вибором тих, хто обіцяє соціальний прогрес, а насправді проштовхує регрес, але воно має можливість на наступних виборах виправити свою помилку. Помилятися може не тільки меншість, але й більшість.

Декілька держав колишнього соцтабору – Польща, Східна Німеччина, Чехословаччина і навіть Китай, мали формально багатопартійну систему. Але при владі у них 45-50 років, у Китаї і досі, одна й та сама партія. Це є стовідсотковою підставою для визначення їх як автократій, незалежно від того, що вони оповідали і оповідають про себе. У СССР не було навіть такої химерної багатопартійності. У РФ така химера є, але демократії як не було, так і немає, попри усі трюки із змінами назв для правлячої партії і ротацію Путіна на Пєдвєдєва і назад до Путіна.

У Туреччини зі вступом до ЄС за цим показником інша проблема. У її політичній системі поруч з парламентом і президентом майже сто років існував такий політичний інститут як армія з правом вето на їх рішення. У 1960, 1971, 1980 і 1997 рр. армія таке вето накладала. У трьох випадках розганяла і змінювала кадровий склад в обох цих політичних інституціях і ЗМІ назвали це військовими переворотами. У 1997 р. до повноцінного перевороту не дійшло, армія лише змусила прем′єр-міністра змінити законодавство, видаливши з нього положення, які сприяли ісламістам. У 2013 р. генералів, які це робили, засудили. Невдалий переворот 2016 р., у якому частково взяла участь армія, почасти вважається спробою нового реваншу і наступу ісламістів з руху Фетхуллаха Гюлена. Причетність Кремля до цього, який з осені 2015 р. докладав шалених зусиль для відставки Ердогана, теж очевидна.

У політичній системі Туреччини армія майже сто років виконувала функцію стороннього наглядача, який слідкував, щоб соціальна еволюція йшла у правильному напрямку. Така система дещо схожа на конституційні монархії Європи, де король стежить, щоб усе було демократично. Але у більшості країн ЄС, а також у Великобританії, Норвегії та Ісландії, демократія функціонує як саморегулююча система і понад 70 років не потребує стороннього втручання ні армії, ні короля. Єдиний випадок, – путч франкістів у Іспанії 1981 р., зупинений королем Хуаном Карлосом, який у червні 2014 р. звільнився з цієї посади. У країнах Європи, де посади короля немає, цю функцію виконують президенти як гаранти конституції. Виняток – Франція, де усе складно.

читайте такожДо капітуляції ще далеко: як Захід хоче змусити Україну підписати "хиткий мир" з РосієюТуреччина, де армія була чимось на зразок "провідної і керуючої партії" не вкладалася у європейські моделі, попри те, що правлячі партії та президенти регулярно змінювалися. Це було найголовнішою причиною, чому її відмовляли у вступі до ЄС. Невдалий військовий переворот 2016 р. і реформа політичної системи, апробована у Туреччині у липні 2018 р. на парламентських і президентських виборах, кладуть край цій традиції. Реформа Ердогана по трансформації Туреччини у президентсько-парламентську республіку, подібну до Франції і США, – це великий крок у бік сталої демократії та до вступу в ЄС. Втім, потрібно років з десять, щоб переконатися, що усе іде за планом.

Російські політологи і політологині, навіть ті, які вважають себе чистими науковцями та опозиціонерами автократії у РФ, на підставі цієї реформи зараховують Туреччину до числа автократій і наділяють Ердогана титулом "султан". Росіян зрозуміти можна, їм дуже кортить, щоб автократій у світі було побільше і РФ та самі вони не виглядали поодиноким і хижим архаїзмом з планети імперій-динозаврів. Тому й вдаються до таких фейкових спецоперацій у науці, але забувають, що їхню зброю можна обернути проти їх самих.

В України своя історія. Відлік формування усталеної демократії можна було б вести від революційної хвилі 2004 р., після якої навесні 2010 р. відбулась перша зміна влади на рівні президента і парламенту. Втім, зміна у парламенті у 2010 р. відбулась через шахрайство і зраду "Блоку Литвина", що вже було недобре. Парламентські вибори 2012 р., які пройшли не без серйозних порушень, привели до влади блок регіоналів і комуністів. Через рік узурпація влади регіоналами та загрози встановлення ними авторитарного режиму і російської окупації призвели восени 2013 р. до другої революційної хвилі. В Україні народ і революціонери за необхідністю двічі виконали функцію прогрессора, яку у Туреччині тривалий час виконувала армія і її офіцерський корпус.

Внаслідок цього від президентських та парламентських виборів 2014 р. розпочався новий відлік циклу з двох змін, проходження яких дозволить сказати: в Україні стала демократія. На відміну від Грузії, де коаліція Саакашвілі була правлячою 8 років, в Україні цей процес поки йде у швидшому темпі,. У 2019 р. змінився без проблем не тільки президент, але й правляча партія. Коаліція "Блок Порошенко" і "Народний фронт" навіть погодилась пришвидшити на два місяця парламентські вибори на вимогу Зеленського. Отже, перший сеанс зміни відбувся і якщо восени 2023 р. партія "Слуги народу" так само піде і без проблем, то з 2024 р. можна очікувати швидкого вступу України до ЄС. Зміниться на виборах навесні 2024 р. президент чи ні, не матиме суттєвого значення, оскільки Україна за конституцією є парламентсько-президентською республікою.

Українці мали гарний шанс вступити до ЄС незабаром після парламентських виборів 2012 р., якби "прокатили" на них регіоналів. Після шахрайства весною 2010 р. з "Блоком Литвина" регіонали були правлячою партією і їх програш на виборах 2012 р. означав би, що влада двічі змінилась і двері до ЄС відчинені. Але в частини людей не вистачило на це розуму, частині було байдуже, а частина казала "Ми люди маленькі, нас не питають", попри те, що вибори це і є таке опитування. Тож доречніше ображатися на самих себе, а не на союзників, які чогось швидко не дають і до ЄС чи до НАТО прискореним темпом не приймають. Якщо на сьомий рік війни лише 52% українців влітку 2021 р. підтримували вступ до НАТО, а наприкінці року понад 60% через розмови про концентрацію російських військ і можливе їх вторгнення, то які претензії до НАТО або ЄС?

Слід зауважити, що вторгненням 24 лютого Кремль фактично запхав Україну в ЄС, тобто зробив те, проти чого галасливо виступав увесь час. Близько 4 млн. українців переїхали до ЄС в якості біженців і ментально європейці вже остаточно сприймають нас як своїх, попри ухиляння окремих політиків. Після 24 лютого відбулось ментальне злиття України та ЄС, з 16 березня злиття енергетичних систем, а 19 травня на рік скасовані ввізні мита на низку товарів з нашої країни. Україна де-факто вже у ЄС, а з 2024 р. буде там і де-юре.

Якщо Кремль мав за мету не допустити цього, то він вже остаточно досяг зворотного. Тож, вочевидь, його метою було не утримати українців від вступу до ЄС, а загарбати нашу країну і перетворити її на суцільне поле для експорту зернових, а населення міст депортувати до РФ, щоб закрити там демографічні дірки.

Реклама
Підтримайте Главред

Останні новини

Реклама
Реклама
Реклама
Ми використовуемо cookies
Прийняти