Кінець епохи: Париж втрачає військові позиції в Африці

Французькі війська остаточно залишили Чад, передавши військові бази місцевому уряду. Останньою передали військову базу в столиці Нджамені. Закінчилася ціла епоха, що тягнулася в цій країні з 1960 року.

Разом, за останні 3 роки Франція була змушена покинути Чад, Нігер, Малі, Буркіна-Фасо. На черзі завершення виведення військ із Кот-д'Івуару та Сенегалу, звідки їх теж попросили минулого року.

Причому, якщо в Малі, Буркіна-Фасо і Нігері це сталося після силової зміни влади антифранцузького характеру, то інші країни просто слідують тренду, вхопившись за історичний момент, коли це можна зробити.

На наших очах руйнується система союзів і партнерств, яку Париж вибудовував після 1959 року як альтернативу колоніальній системі, яка розвалилася і яку Франція вже не могла і не хотіла тягнути на собі.

На поступову ерозію французької військової присутності в Африці вплинуло кілька подій:

- розвиток малих і середніх держав Африки, що надало їм більшої впевненості в собі та бажання забрати контроль над частиною внутрішньої та зовнішньої політики

- поява альтернативних центрів сили, на які могли орієнтуватися африканські держави: Росія, Китай, США, Туреччина, Саудія, ОАЕ, Ізраїль, Іран, Марокко, Японія, Південна Корея, Індія тощо. Це створило простір можливостей і розширило варіації в зовнішній політиці.

- події 2011-2012 рр. на Близькому Сході та в Північній Африці, що призвели до розвалу Лівії, ослаблення Судану і зростання ісламських екстремістських настроїв, які підживлювали місцевих джихадистів, з якими не впоралися французи, породивши сильний протест, що нашаровувався на вже наявному антифранцузькому ресентименті. Провал французької операції "Бархан" (2014-2022) став точкою відліку.

- ширше розчарування у сприйняттях (і правильних, і помилкових) Заходу, західного світу, західних цінностей і західних ідеалів, помножене на серію невдалих зовнішніх інтервенцій (Сомалі, Лівія, Ірак, Ємен) та пасивність західних країн в Африці в плані медійної, соціо-культурної та гуманітарної політики.

- запізніле розуміння Парижем того, що відносини з Африкою треба перебудовувати повністю, відходячи від партнерства в галузі безпеки та оборони в бік гуманітарної, соціальної та інфраструктурної політики, яку проводить той же Китай. Адміністрація Е. Макрона, проте, зрозуміла це, і вже комунікує це питання грамотніше, але врятувати їхні військові бази вже не можна було.

Російський фактор, на мій погляд, у цих подіях відіграє другорядну роль. Москва вчасно зрозуміла, що відбувається, і просто цим користується так, як уміє, але в обмеженому форматі, тому що ресурсів не вистачає, і вони далеко не єдині гравці на континенті.

Відповідно, пропоную відходити від розгляду регіональних подій в Африці виключно крізь призму "рук Кремля". Це не має практичного сенсу, не відображає політичні реалії, не допомагає розвивати глибоку аналітику, і не заохочує ухвалення якісних і грамотних рішень, на основі широкої картинки.

Сама Франція поступово зміщує свій фокус із Західної та Центральної Африки на англофонну частину континенту, посилюючи зв'язки з Нігерією і ПАР, і зберігаючи бази в Джібуті та Габоні. У Північній Африці спостерігається та сама історія: зв'язки з Алжиром рвуться, а з Марокко навпаки посилюються. Це логічно, бо make France great again вже неможливо, повернути колишній авторитет часів Де Голля не можна, а економічно інтереси Парижа зміщуються на південь і схід континенту.

Таким чином, франкофонна Африка втрачає історичний зв'язок зі своєю колишньою метрополією, і стає ареною для конкуренції нових гравців: РФ, КНР, Індії, Туреччини, монархій Затоки, Ірану тощо.

Джерело

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред