Бувають люди, які несуть у собі зло. Добре, якщо це зло обходиться без людських жертв і крові. А бувають люди, які разом зі злом залишають після себе криваві сліди. Таких і людьми-то не можна називати. До останніх явно належить узурпатор влади в Росії Володимир Путін. Почав своє правління з крові, кров'ю і закінчить.
Втім, за ним числиться не тільки кров. Жадібність до грошей, економічні махінації, коли був ще на посаді голови економічного комітету мерії Петербурга за свого університетського викладача Анатолія Собчака. Депутати пітерських законодавчих зборів згадували, як Путін бігав коридорами Смольного зі словами: "Бабки треба робити! Треба робити бабки!". Депутат тих же законодавчих зборів Марина Сальє зібрала ціле досьє економічних злочинів Путіна. А його колишня дружина, Людмила, згадувала, як одного разу 1996 року, коли вони відпочивали в компанії друзів на власній дачі, раптом спалахнула пожежа в котеджі. Людмила злякалася - адже там залишалися їхні дочки. Путін одразу ж кинувся в будинок. Вона думала, що за дочками, але ні - за хвилину чоловік вийшов задоволений, несучи в руках портфель, набитий грошовими купюрами і документами з компроматом. А дочок виніс із вогню їхній друг, який відпочивав разом із ними.
Багато що про Путіна і своє життя з ним розповіла Людмила Путіна своїй німецькій подрузі Ірен Пітч, з якою здружилася, коли Путіни жили в НДР, де майбутній кремлівський сиделець працював директором Будинку дружби СРСР-НДР у Дрездені. А Пітч через деякий час на підставі розповідей Людмили і своїх власних спостережень, випустила книгу "Пікантна дружба. Моя подруга Людмила Путіна, її сім'я та інші товариші".
Але то, як то кажуть, справа минула. Піднявшись на хвилі "роблення бабок", Путін боязко переступив поріг Кремля. Але при цьому рішуче "взявся за справу". Треба ж було зміцнитися у владі. Причому, "зміцнюватися при владі" він почав ще за кілька місяців до того, як Борис Єльцин, тодішній президент Росії, вимовив свої знамениті слова: "Я втомився, я йду!".
У серпні 1999 року Єльцин, перебравши кілька кандидатур на посаду прем'єр-міністра, який, за ідеєю, мав стати його наступником на майбутніх президентських виборах, зупинив свій вибір на Путіні. Той спочатку був призначений главою президентської адміністрації, а потім - главою ФСБ (уявляєте, у величезній Росії в такій могутній організації, як Федеральна служба безпеки, не знайшлося нехай навіть поганенького генерала, тому президенту довелося призначити директором ФСБ підполковника!). У цьому випадку вирішальну роль зіграла згода підполковника ФСБ Путіна затіяти нову (другу за радянських часів) війну з "знахабнілою" Чечнею.
Але, на відміну від самого Єльцина, який частенько віддавався спілкуванню із "зеленим змієм" на шкоду своїм основним обов'язкам глави держави, члени його адміністрації прекрасно розуміли, що Бліда міль (одне з прізвиськ Путіна в школі КДБ) жодним чином не зможе перемогти на чесних виборах (2000 року, за певної частки скепсису, вибори президента все ж таки можна вважати більш-менш чесними, принаймні конкурентними), оскільки він малопрезентабельний, та й майже невідомий електорату. При цьому, силовикам з Луб'янської площі дуже хотілося впровадити на вищу державну посаду свою людину. І вихід було знайдено.
На Луб'янці вирішили: якщо не можна привести Путіна до влади нормальним способом, приведемо його "ненормальним". Інформацію підтвердив колишній керівник московського КДБ і заступник керівника адміністрації президента РФ, який працював у той час разом із Путіним у команді Єльцина, генерал Євген Савостьянов. В інтерв'ю російському журналісту Євгену Кисельову він заявив, що в цій команді обрання Путіна на виборах вважалося неможливим, тому до влади його вирішили привести "ненормальним шляхом", організувавши серію терактів у російській столиці і списавши все це на чеченських "бойовиків".
А щоб усе було правдоподібно, перший вибух житлового будинку за допомогою закладеної вибухівки пролунав у дагестанському місті Буйнакськ 4 вересня 1999 року. При цьому варто врахувати, що Єльцин призначив Путіна прем'єр-міністром менш ніж за місяць до цього - 16 серпня (до того ж, Державна Дума, від якої тоді залежало дуже багато, схвалила його призначення з великими труднощами - всього 233 голоси за необхідних 226).
Після Буйнакська сталося ще три вибухи в житлових будинках - два в Москві (8-9 вересня на вулиці Гур'янова, і 13 вересня на Варшавському шосе) і ще один у Волгодонську (16 вересня). Було б і більше, але, налякані росіяни стали вельми підозрілими і обережними. У результаті, один із жителів у Рязані звернув увагу, що в підвал будинку, в якому він жив, якісь темні особи заносять мішки з якимось білим порошком. Одразу викликали наряд міліції, і мішки винесли на вулицю, хоча ці напрочуд темні особи переконували, що в мішках всього лише навсього цукор. Після перевірки виявилося, що не цукор, а гексаген. А темні особистості - співробітники ФСБ. І вони проводили навчання. Скандал, звісно, вдалося зам'яти, але осад залишився.
Але незалежні дослідники і журналісти сумніваються в офіційній версії історії зі спробою підриву багатоповерхівки в Рязані, оголошеної керівництвом ФСБ навчаннями. Історик Рутгеровського університету Юрій Фельштинський, колишній співробітник ФСБ Олександр Литвиненко (автори книжки "ФСБ підриває Росію"), опозиційний політолог Андрій Піонтковський, дослідник російського націоналізму Джон Данлоп, журналіст Девід Саттер, та інші особи висунули версію, згідно з якою вибухи організували російські можновладці, зокрема особисто тодішній чинний прем'єр-міністр Путін, а також ФСБ. Прихильники цієї версії вважають, що вибухи були вигідні чинній владі і, навпаки, не вигідні бойовикам. Стверджується, що саме після вибухів Володимир Путін зміг забезпечити собі підвищення рейтингу і, як наслідок, перемогу на президентських виборах 2000 року. На думку Данлопа, на користь цієї версії свідчить бездіяльність ФСБ щодо інформації про підготовку вибухів, ідентифікацію орендаря місця встановлення бомб як можливого співробітника ФСБ, та зірвану спробу вибуху багатоповерхівки в Рязані, яку згодом оголосило керівництво, докази свідчать, що у житлову будівлю було закладено реальні бомби з метою підірвати багатоповерхівку і покласти провину на чеченських терористів. Зрозуміло, ФСБ усі ці теорії та дослідники не подобалися. Але якщо до зарубіжних журналістів вони дістатися не наважилися, то ось свого, відомого журналіста "Нової газети" Юрія Щекочихіна, провідного журналіста-розслідувача спроби вибуху в Рязані, явно отруїли, всі його колеги одноголосно назвали це вбивством.
Унаслідок усіх цих терактів 307 осіб загинули, понад 1700 осіб дістали поранення різного ступеня тяжкості або постраждали тією чи іншою мірою. А тут ще нагодилося і вторгнення чеченських бойовиків у Дагестан. Ось вам і привід для війни. Для другої чеченської війни, коли столиця Чечні була практично стерта з лиця землі, коли зачищали багато міст і сіл цієї республіки.
Але найцікавіше, що в пресі все це спливло ще до самих терактів. Так, 10 липня 1999 року журналіст Ян Бломгрен написав, що Адміністрація президента опрацьовує план пошуку і підтримки лояльного кандидата на посаду президента на майбутніх виборах 2000 року. Журналіст попередив про можливі теракти, в яких звинуватять чеченців, з метою оголошення надзвичайного стану і перенесення виборів. Пізніше Бломгрен пояснив, що його джерела були знайомі з дискусіями всередині політичної еліти.
Версію про причетність до цих вибухів підтвердив 14 вересня 1999 року на пресконференції і бізнесмен Костянтин Боровий, який був на той час депутатом Держдуми.
Йдемо далі.
У вересні того ж 1999 р. було оголошено контртерористичну операцію (КТО), що стала, по суті, початком Другої чеченської війни, активна фаза якої тривала до кінця лютого 2000 р., коли федеральними силами було взято контроль над Шатойським районом Чечні. А офіційно Друга чеченська війна завершилася зі скасуванням опівночі 16 квітня 2009 року режиму КТО. І молодий прем'єр-міністр із молодим пітерським запалом одразу ж спробував заявити про себе, як про "бійця з пітерського підворіття": "Треба буде в сортирі, і в сортирі за два місяці їх замочимо!". Мабуть, Путін не мав жодного поняття про те, що в російській глибинці, а тим паче в горах, із "сортирами" велика напруга. Тому "два місяці" розтягнулися на десять років.
Утім, як покаже час, з термінами у Путіна і далі будуть якісь незрозумілості, нестикування (чого варта, наприклад, обіцянка взяти Київ за три дні, а всю Україну за два тижні!). Зате відтоді в Росії блатна феня дуже скоро стала шиком моди навіть на телебаченні.
Тепер про втрати (офіційні) за ці десять років!
З боку федеральних сил (тільки вбитими): 3536-3635 військовослужбовців ЗС РФ, 2364-2572 військовослужбовців внутрішніх військ МВС, 106 співробітників ГРУ і ФСБ і 1072 чеченських і дагестанських лоялістів (тобто тих, хто воював на боці федеральної влади).
З боку ополченців: 16 299 убитих. При цьому слід враховувати, що переважна більшість цих самих ополченців з Чечні і Дагестану також були громадянами Російської Федерації.
Крім того, як і в кожній війні, крім військовослужбовців гинуть і мирні жителі. Так ось, знову ж таки, за офіційними російськими даними, до лютого 2001 року під час бойових дій загинуло близько 1000 мирних жителів. Однак у книзі С.В. Рязанцева "Демографічний і міграційний портрет Північного Кавказу" (2003) висловлюють припущення, що втрати мирного населення до цього часу, найімовірніше, не перевищували 5-6 тисяч осіб убитими і 1-2 тисяч пораненими. А за оцінкою міжнародної неурядової організації "Аmnesty international" (2007), у війні загинуло до 25 тисяч мирних жителів.
Йдемо ще далі!
У серпні 2000 року сталася непередбачувана і ненавмисна (з боку Путіна) катастрофа з людськими жертвами: атомний підводний човен К-141 "Курськ" в суботу 12 серпня 2000 року в Баренцевому морі під час навчань вибухнув. Унаслідок послідовності порушень у процедурах поводження з торпедою 65-76А, яка почалася ще на березі, у першому відсіку стався вибух киснево-гасової суміші та виникла пожежа, що призвело до виходу з ладу екіпажу перших трьох відсіків, включно з головним командним пунктом. Некерований човен пішов на дно, і удар об нього призвів до вибуху торпедного боєзапасу човна. Усі 118 осіб, які перебували на борту, загинули. Утім, не всі відразу.
Потрібно особливо наголосити, що саме цього дня, 12 серпня 2000 року, Путін вирушив у відпустку в Сочі і не перервав її у зв'язку з повідомленням про катастрофу підводного човна "Курськ", залишався в Бочаровому Руччі весь період проведення рятувальних робіт. Тоді він поєднував відпочинок із переговорами з українським президентом Леонідом Кучмою. Досвідчений політик, Леонід Данилович відразу ж запропонував перервати переговори у зв'язку з трагедією. Але Путін відповів, що не варто турбуватися - туди вже попрямували фахівці, а він там буде лише заважати і відволікати увагу на себе. Засмаглий, у сорочці поло з коротким рукавом він з'явився в новинах на телебаченні без слідів скорботи чи жалю на обличчі (що для нього життя ще якоїсь сотні з невеликим співвітчизників, коли він менш як за рік перебування при владі вже знищив їхні десятки тисяч!).
Військово-Морський Флот Росії на той час не мав потрібних рятувальних засобів. Але на виручку прийшли іноземці - до місця трагедії за кілька днів прибули рятувальні судна з водолазним обладнанням з Англії, Норвегії та США, які були готові врятувати членів екіпажу підводного човна, які ще були в живих і просили про допомогу. Путін не дозволяв. Лише 16 серпня командування ВМФ отримало санкцію президента на залучення іноземної допомоги для порятунку екіпажу АПЛ "Курськ". Але було вже занадто пізно.
21 серпня 2000 року командування ВМФ офіційно оголосило про загибель екіпажу АПЛ "Курск". 22 серпня президент Путін, нарешті, відвідав базу ВМФ у селищі Відяєво і зустрівся з родичами загиблих моряків. Тоді він ще не ввійшов у смак своєї "самодержавної" влади і допускав до зустрічі з собою не переодягнених у простий народ гебешників, а реальних осіб. При цьому і тут Путін показав себе крутим пацаном із пітерського підворіття, у своїй улюбленій манері гумору ідіота, обізвавши їх усіх підставними дешевими "десятидоларовими повіями".
Але і на цьому його ідіотський гумор не закінчився. 8 вересня 2000 р., менше ніж за місяць після трагедії, Путін прибув до США на "Саміт Тисячоліття" і був запрошений на програму Ларрі Кінга. Під час інтерв'ю Ларрі запитав у Путіна:
- Розкажіть нам, що сталося з російським підводним човном?
- Він потонув, - відповів Путін.
Через два роки після "Курська" стався "Норд-Ост".
У той час у Москві йшов дуже популярний мюзикл "Норд-Ост" за книгою В. Каверіна "Два капітани". 23 жовтня 2002 р. черговий показ мюзиклу йшов на сцені московського Театрального центру на Дубровці. У момент вистави в будівлю увірвалися сорок озброєних чеченських бойовиків на чолі з Мовсаром Бараєвим, які захопили й утримували протягом трьох днів заручників із числа працівників, глядачів і акторського складу мюзиклу - загалом 916 осіб у будівлі Театрального центру.
На думку російської влади, метою терористичної акції було порушення громадської безпеки, залякування населення і чинення впливу на органи влади Російської Федерації щодо ухвалення рішення про виведення військ з території Чеченської Республіки.
Унаслідок операції зі звільнення заручників, організованої ФСБ і проведеної спецпідрозділами Центру спеціального призначення ФСБ, було вбито всіх терористів, які перебували в будівлі на той момент, і звільнено більшу частину заручників. Загалом, за офіційними даними, загинули 130 осіб із числа заручників (за твердженням громадської організації "Норд-Ост", загинули 174 людини). "Визволителі" застосували сильно діючий газ, який приспав усіх у залі. Завдяки чому і вдалося звільнити частину заручників і заарештувати частину бойовиків. При цьому медики благали ефесбешників уточнити, який газ було застосовано, щоб лікарі могли ввести постраждалим антидот. Але їм було відмовлено - військова таємниця. А те, що через це загинули або стали інвалідами десятки і без того постраждалих людей, Путіну було наплювати. Деякі люди з числа колишніх заручників ще кілька років продовжували вмирати в муках.
Але за два роки сталася ще страшніша трагедія - 1 вересня 2004 року в північноосетинському місті Беслан під час урочистої лінійки, присвяченої початку навчального року, у школі №1 сталося захоплення заручників чеченськими бойовиками. Протягом двох із половиною днів терористи утримували в замінованій будівлі понад 1100 (!) заручників (переважно дітей, їхніх батьків і співробітників школи) у важких умовах, відмовляючи людям навіть у задоволенні мінімальних природних потреб.
Тут варто трохи відволіктися і звернути увагу на те, що 14 березня 2004 року були чергові вибори президента (для Путіна - другі). І саме цього дня сталася подія, яку в колишні часи назвали б поганою ознакою. Сталася пожежа в самому центрі Москви, біля стін Кремля - згорів знаменитий Манеж.
Були різні версії у цієї пожежі - і підпал, покликаний зірвати вибори президента РФ, і коротке замикання в проводці. В даному випадку, не важливо, з якої причини сталася ця пожежа, але, згідно з народними прикметами - пожежа в більшості випадків - до нещастя або крові. Адже кров і вогонь майже завжди є сусідами. І нещастя, оперезані кривавим ременем, не змусили себе чекати.
Тому підтвердження - терористичний акт у Беслані 1-3 вересня 2004 року. Терористи утримували заручників (нагадаю, здебільшого - дітей) три дні. Третього дня близько 13:05 у шкільному спортзалі сталися вибухи, і пізніше виникла пожежа, внаслідок чого сталося часткове обвалення будівлі (ось підтвердження моїх слів про сусідство вогню і крові!). Після перших вибухів заручники почали вибігати зі школи, і силами спецпризначенців ФСБ було розпочато штурм. Під час хаотичної перестрілки, зокрема за участю цивільних осіб, які користувалися особистою зброєю, було вбито 27 терористів (четверо, включно з двома смертницями, загинули до штурму в період з 1 по 3 вересня). Єдиний взятий живим терорист, Нурпаша Кулаєв, був заарештований і згодом засуджений судом до довічного ув'язнення.
Хоча більшість заручників було звільнено під час штурму, внаслідок теракту загинуло 314 осіб із числа заручників, із них 186 дітей (!). Але ж Путіну навіть дітей не шкода, якщо йдеться про його владу. Загалом, включно з рятувальниками, загинуло 333 людини, і щонайменше 783 дістали поранення різного ступеня тяжкості.
І чим далі, тим сильніше зростала кровожерливість Путіна. При цьому він навіщось вирішив присвоїти собі звання "збирача російських земель" після розвалу Радянського Союзу.
Але тут він діяв хоча й підступно, але хитро. Чого-чого, а підступності і хитрості Путіну не позичати.
Перший, перевірочний крок Путін зробив 2008 року, за допомогою провокації змусивши грузинську сторону на неї відповісти.
Варто підкреслити, що 2008 року так званим президентом Росії був Дмитро Медведєв. І слова "так званий президент" тут аж ніяк не зайві: тоді ще Путін грав у демократію і, щоб не порушувати російську Конституцію, не став висуватися на третій термін, акцентувавши увагу на прописаний в єльцинській Конституції постулат про те, що "одна і та сама особа не може обіймати посаду Президента Російської Федерації більше ніж два терміни поспіль" (ст. 81, п. 3).
Ось і довелося Путіну з Медведєвим зробити, кажучи словами того ж Єльцина, "рокіровочку" - Вова попросив Діму посторожити "трон", щоб ніхто інший його не зайняв. Але всі і в Росії, і у світі знали, що Медведєв виконував роль "англійської королеви": царював, але не правив. А заправляв країною, як і раніше, саме Путін.
Отже, наприкінці липня - на початку серпня 2008 р. обстановка в зоні грузино-осетинського конфлікту почала різко загострюватися. У ніч із 7 на 8 серпня, коли Грузія ввела війська на території Південної Осетії, що оголосили про незалежність, і піддала артобстрілу її "столицю", а заразом і позиції російських "миротворців", які перебували на лінії розмежування сторін, після чого почала встановлювати контроль над бунтівним регіоном, розпочався великомасштабний збройний конфлікт, що став кульмінацією напруженості, що передувала цьому конфлікту. Вдень 8 серпня Медведєв оголосив про початок введення військ у зону конфлікту (при цьому окремі частини увійшли раніше). Протягом кількох діб російські війська спільно з осетинськими сепаратистськими збройними формуваннями витіснили грузинські війська з Південної Осетії, а також у взаємодії з абхазькими силами - з Кодорської ущелини в Абхазії, зайнявши низку прилеглих до конфліктних зон районів Грузії.
Війна мала значні геополітичні, економічні та інші наслідки. Так, 26 серпня Росія офіційно визнала Південну Осетію та Абхазію як незалежні держави. 2 вересня Грузія розірвала дипломатичні відносини з Росією.
Тепер про жертви цієї, нехай і короткострокової, але все ж війни Росії з колишньою республікою Радянського Союзу.
За офіційними даними, під час штурму Кодорської ущелини абхазькі "сили опору", за власними даними, втратили 1 особу вбитою та 2 - пораненими. Однак, за інформацією одного з грузинських блогерів, у другій половині дня 9 серпня на підступах до Кодорської ущелини підрозділи Грузії відбили дві атаки супротивника, водночас загинуло 9 абхазьких і 7 російських військовослужбовців.
Що стосується загиблих жителів Південної Осетії, то дані щодо них надто суперечливі - від півтори до двох тисяч осіб (залежно від того, хто надає ці цифри - російська, грузинська або південно-осетинська сторона).
Зовсім інші цифри наводять аналітики міжнародної організації Human Rights Watch, заявляючи, що значну частину загиблих мешканців Південної Осетії склали озброєні ополченці, яких не можна враховувати як жертв серед цивільного населення. Втім, і дані цієї організації оскаржують західні експерти.
Так само суперечливі цифри втрат і серед російських військових: за попередньою інформацією заступника начальника Генштабу ЗС РФ генерал-полковника Анатолія Ноговіцина, станом на 13 серпня втрати російських військовослужбовців налічували 74 людини загиблими, 19 зниклими безвісти, 171 - пораненими. А в лютому 2009 року заступник міністра оборони генерал армії Микола Панков заявив, що загинули 64 військовослужбовці (згідно з прізвищним списком), 3 пропали безвісти і 283 отримали поранення. Однак у серпні заступник міністра закордонних справ Григорій Карасін повідомив про 48 загиблих і 162 поранених. Причини такої розбіжності в цифрах невідомі, але факт загибелі російських військових все одно зафіксовано.
Але, в даному випадку, суть якраз не в цифрах, а у ставленні до цього конфлікту в Європі та США. Слабка, майже ніяка реакція Заходу на російсько-грузинську війну, на думку багатьох аналітиків, і підштовхнула Путіна до анексії Криму і війни на Донбасі 2014 року, а пізніше - і до повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Причому, саме така "ніяка" реакція Заходу призвела до загибелі майже трьохсот осіб (пасажирів та екіпажу) пасажирського Боїнга 777 "Малайзійських авіаліній" у небі над Україною.
Путін же дуже дурний фаталіст - він вирішив, що, якщо там прокотило, то прокотить і тут. Тобто, понадіявся на горезвісний російський "авось". Але Україна - не Грузія. Вона змогла дати здачі "крутому пацану" з пітерського підворіття, який сам зізнавався неодноразово, що в цьому підворітті був такий закон: бити першим. Але, мабуть, пацани з того підворіття не знали, що іноді і ті, хто вдарив першими, можуть бути, в кінцевому підсумку, битими.
І ще одна кров цілком і повністю на Путіні - убивство Бориса Нємцова, відомого політика і головного конкурента Путіна на президентських виборах, які відбулися незабаром і на яких Нємцов мав усі шанси перемогти. Вбивство сталося 27 лютого 2015 року в Москві, практично біля самих стін Кремля. І "абсолютно випадково" виявилося, що в момент убивства не працювала жодна камера спостереження, якими усипаний цей клаптик столиці. Убивство знову списали на чеченців, але всі ж розуміли, хто був головним замовником.
За свідченням деяких однокурсників Путіна по школі КДБ, у того під час навчання в цій школі було кілька прізвиськ - Бліда міль, Окурок... і, як на мене, саме останнє прізвисько найбільше пасує військовому і кримінальному злочинцю Путіну. Тому що кинутий непогашений недопалок може послужити початком пожежі, а пожежа - це вогонь, а де вогонь, там, у більшості випадків, проливається кров.
Віктор Юнак, спеціально для Главреда
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
