Ми - на кордоні з убивцями, чорт забирай

Сьогодні вранці в нашій області стався теракт.

В одному з харківських селищ працював ринок, люди відкривали крамниці та приймали м'ясо на продаж, від постачальника. Російська ракета влучила прямо по ринку, зробивши величезну вирву. В цій вирві поранено за офіційними даними 7 людей, жінка-власниця магазину загинула. Поранена її 10-річна онука. Ще одна дівчинка 13 років отримала поранення в шию, біля сонної артерії. Її швидка помчала на операцію в Харків.

Так сталося історично, що хтось мусить жити на сході України. Тут нас кілька мільйонів. Так сталося, що у когось тут домівки, поховані батьки, діти в школах (які, звісно, зараз зачинені або зруйновані). Так сталося, що саме тут величезний кордон з Росією. І, нарешті, так сталося, що саме Росія, а не Польща, Білорусь (до повномасштабного нападу), Румунія, Молдова, - втручалася багато-багато років в наше тут існування.

Так сталося, що сюди росіянам ближче втручатися. Сюди їх ракетам ближче летіти. Позавчора над моїм будинком пролетіло кілька ракет. Позавчора лікарі не змогли врятувати поранену людину, яка померла. А сьогодні - ось цей теракт. Не кажу вже про те, що кількість повітряних тривог в моїй Харківській області зашкалює. А на Донбасі вони не припиняються весь останній рік. А Херсонщина в окупації. Запорізька область в окупації. Тому що Росії СЮДИ ЗРУЧНІШЕ ТА БЛИЖЧЕ.

Ще раз: ближче та зручніше.

Це для Фаріон, у якої часу втекти закордон при нагоді набагато більше, ніж в мене. До Тернополя я в лютому їхала 5 (!) днів з Харкова. І я через цю тему дуже зла та ображена. Сюди би цю Фаріон, на кордон з Росією. До якого мені особисто лише 40 км. А ракети С-300 повністю покривають всю мою область. І життя наше тут було спотворене ще з часів СРСР, бо ми - на кордоні з убивцями, чорт забирай. Ми, а не Фаріон. Я, мої батьки, мої діти. Тут захоронені мої дідусі й бабусі. Тут нам доводилося обирати дитсадки й школи, подальше навчання й роботу - обирати з того, що є. З того, яке створилося внаслідок втручання Росії в наш устрій. Внаслідок виморення голодомором саме наших східних територій. Тут ближче - тому тут вимерло більше. Хліба у нас не було, Європи поряд не було, школи російською, телебачення монополізоване російською пропагандою. Інтернет з'явився самі пам'ятаєте, коли. Товари у нас скоріше китайські, а не польські - з них все починалось. Родини змішані з росіянами, а не поляками. Повномасштабне вторгнення 24-го зустріли МИ, вмирали МИ тисячами - я про цивільних зокрема. Бо віддаю шану всім бійцям, які приїхали з різних куточків України на цьому сході воювати. Якби напала Польща, то східняки воювали би там, і захищали би Львів. Сьогодні в армії є представники ВСІХ областей. ВСІХ.

Але бити в дитсадочках треба саме наших дітей, як вважають хворі на голову тітки.

Я живу й боюся стати такою, як Фаріон. Я боюся почати мислити, як Фаріон. Боюся з'їдати себе зсередини, як Фаріон. Хоча я теж знаю, що таке ненависть - вона у мене до наших східних сусідів. До них, а не до власного населення. Яким би воно не було - ми всі повинні розуміти наслідки окупації радянщиною. Когось ця окупація вдарила набагато сильніше. Ці вдарені, вбиті, спотворені - ми, східняки. Змушені не тільки жити, але й попросту виживати на цьому кордоні. Зберігаючи хоча би той висміяний фаріоншами суржик - а Харківщина ВСЯ розмовляє лагідним українським суржиком. Це як доказ того, як ми тут чіплялися за Україну всі роки нашої історії, як було важко зберегти своє, коли до тебе їдуть і їдуть росіяни.

Вірогідність того, що я загину швидше, ніж Фаріон - величезна. Бо С-300 долітають, повторюю.

Чому я не юрист у правовій державі? Бо засудила би.

P.s. Задля запобігання перекручування сенсу мого допису - моя величезна шана людям, які живуть на нашому заході. Величезна подяка кожному, кого зустріла особисто. Це люди величезної доброти та розуміння.

Просто в кожному регіоні не без потвор.

Джерело

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред