Незалежність як креативність нації

Щоб було зрозуміло: під незалежністю я розумію не тільки прийняття країною самостійних рішень, але й здатність впроваджувати їх у життя, не зважаючи на зовнішні впливи.

Так от, під час набуття незалежності все було по-справжньому і навіть на екстремальному рівні, достатньо згадати бензовоз, залитий бензином під вінця, який підігнали під Раду з наміром підірвати, якщо депутати не будуть голосувати за незалежність. На щастя, трагічного сценарію вдалося уникнути шляхом переговорів.

Зараз, коли Україна відстоює незалежність проти потужного споконвічного ворога, теж все по-справжньому. Трагічного екстриму теж, на жаль, вистачає. Але є і принципові відмінності.

Тридцять років тому незалежністю переймалися практично усі, а не тільки політично активні українці. Це була безумовно провідна суспільна тема. Всі цікавилися перспективами незалежного розвитку країни, при цьому оптимізм був переважаючим емоційним настроєм.

Зараз наше суспільство розкололося. Менша частина захищає незалежність на фронті і допомагає ЗСУ чим може, більша частина намагається жити мирним життя, просто очікуючи результатів. І оптимізму значно поменшало.

Так, на початку незалежності корупція теж була. Нагадаю, що першим указом президента Л. Кучми після посадових призначень було створення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. При чому, тоді всі — і суспільство, і сами корупціонери — чітко знали, що корупція — це злочин: якщо впіймають, то покарають.

Сьогодні корупція перетворилася з ганебного злочину на фактично легалізований заробіток тих, хто при владі на всіх рівнях. І карають переважно не за те, що вкрав, а що вкрав більше, ніж дозволено за посадою, і — головне! — не заніс долю нагору.

Проте хотів наголосити на ще одній відмінності, на яку майже не звертають уваги.

На початку незалежності Адміністрація Президента, Верховна Рада і Кабінет Міністрів були дійсно різними гілками влади, які взаємодіяли, жорстко конкурували, але й поважали одна одну. І в кожній з інституцій були розумні освічені інформовані фахівці, які регулярно обговорювали місце України у світовій системі виробництва і торгівлі, найбільш перспективні напрямки розвитку і ресурси для цього, моделі української влади.

Подібні обговорення відбувалися як у службових кабінетах, так і під час неформального спілкування. Були як відомчі, так спільні розширені наради. На них запрошувалися знані науковці, також обговорювалися резонансні статті у пресі. Автори таких ґрунтовних статей або яскравих виступів на нарадах могли отримати запрошення щодо переходу на офіційну посаду або на консультаційну співпрацю на постійній основі.

Так, до роботи запрошувалися і іноземні спеціалісти, але обов’язково широко відомі. Вони працювали радниками, і за свої поради відповідали власною репутацією. Не можна було навіть уявити багаточисельну навалу сірих іноземних членів різних наглядових рад, чиєю головною метою є заробіток дурних грошей для себе і тих, хто їх у ці ради призначив.

Саме таким чином народжувався державний креатив, який хай і у обмеженому та дещо спотвореному вигляді, але все ж потрапляв до державних рішень. І Конституція України як формалізація незалежності виникла зовсім не на порожньому місці.

Повірте, я далекий від ідеалізації періоду становлення української державності. Було і надто багато зловживань, непрофесіоналізму та безвідповідальності. Проте зараз дискусії щодо шляхів розвитку країни та моделі взаємодії суспільства і влади перетворилися на якійсь маргінес у соцмережах та Ютубі, який знаходиться за обрієм суспільної цікавості. А влада до цього не просто байдужа, вона сприймає такі дискусії як заколот проти себе.

Хоча насправді продукування державного креативу для збереження незалежності України не менш важливе і необхідне, ніж виробництво сучасної української зброї. Між іншим, креативність у спільних діях ЗСУ, суспільства та влади зіграла вирішальну роль у відбитті ворожої агресії у перші місяці повномасштабного вторгнення.

Джерело

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред