Переможна стратегія ЗСУ: чи існує вона?

Республіканські конгресмени і сенатори США, прагматичність яких є фірмовою рисою, поставили підтримку України в залежність від виконання Білим Домом (читай — офісом президента України) певних умов. Головні з них:

1. Чітке формулювання, що є перемогою України в реальних умовах.

2. Надання конкретного плану досягнення цієї перемоги.

3. Розробка переліку озброєння, ресурсів та фінансів, які необхідні для виконання такого плану.

4. Визначення строків реалізації плану та жорсткий контроль за його виконанням.

По суті, це така концепція "сходу сонця вручну". Або маніпулятивна спроба втиснути війну у параметри звичайного бізнес-плану на зразок відкриття мережі швидкого харчування. А мова про війну ірраціональну за суттю і динамічну за розвитком, яка не вкладається у статичне співвідношення ресурсів і можливостей.

Що характерно: для підтримки Ізраїлю подібних начебто необхідних умов не висувається. Хоча там заявлений "повний і остаточний розгром ХАМАСу" є більш примарною та екзистенційною метою, ніж перемога України.

Паралельно у відомій статті "Нью-Йорк Таймс" постулюється, що ОП президента В.Зеленського (фактично Ставка Верховного Головнокомандувача) перебуває у депресії, розпачі і дезорганізації, тобто, неспроможний до продукування навіть тактичних планів.

Кожен з наведених фактів — і перелік умов від респов, і аналіз нашої кризи від рупору демів — сам по собі достатньо насторожуючий. Але якщо поставити їх поруч, то картинка набуває зовсім сумної "стереоскопічності".

Тим не менш, Головнокомандувач ЗСУ В.Залужний робить спробу через інтерв’ю "Економіст" чесно розповісти про наявні проблеми з власної точки зору. Так, там є визнання помилок, але головне не в цьому. Головне — це фактори кількості і — ще важливіше — часу, які наводить Залужний.

Дивиться, літом минулого року нам надали два десятки "Хаймарсів". І ворог відразу це відчув. Але якщо б їх була сотня, то вони, швидше за все, змогли би забезпечити перелам на фронті і не допустити втрати Лисичанську, Бахмуту і так далі. А зараз в нас цих РСЗО багато, але ворог встиг пристосуватися — відтяг логістику, задіяв РЕБ для перешкоджання наведенню, і вплив "Хаймарсів" помітно зменшився.

Удари крилатих ракет "Шторм Шедоу" і балістичних АТАКМС по ворожих аеродромах на початку нашого наступу точно нейтралізували би авіацію агресора, в першу чергу, вертольоти, і це мінімізувало б наші втрати бронетехніки, особливо, на півдні — напрямку головного удару. І забезпечило б прорив фронту, без якого наступ буксує. Зараз ці ракети теж працюють, але не настільки ефективно, як могли б свого часу.

Так само з НАТІвськими літаками. П’ятдесят Ф-16 вчора були б переламною силою, вони ж завтра можуть виявитися майже непомітними.

Можу продовжувати, але сенс зрозумілий: надання Україні сучасного озброєння "гомеопатичними дозами" у невідповідний час призводить до зворотного ефекту — до адаптації ворога. Так само, як мікроскопічні дози отрути призводять до призвичаєння організму. І питання лише в тому: чи так виходить тому, що інакше неможливо, чи це свідоме балансування, щоб не допустити ані поразки, ані перемоги жодної зі сторін.

Легко можу замість Генштабу сформулювати, що з озброєння потрібно для перемоги: всі зразки НАТІвських крилатих і балістичних ракет у кількості тисяч одиниць. НАТІвські літаки та вертольоти у кількості сотень одиниць. Всі зразки НАТІвських ударних дронів у кількості десятків тисяч одиниць. І все це без будь-яких пересторог щодо ударів по воєнних об’єктах агресора — хоч на окупованій, хоч на його території.

А також необхідна активізація всіх можливостей західних спецслужб по жорсткому, а не м’якенькому, поблажливому розхитуванню диктаторського режиму у росії.

Зрозуміло, що Україна з такими пропозиціями не звернеться, а Білий Дім не запропонує цього Конгресу і Сенату. Бо у сукупності це те ж саме, що прохати повноцінної участі НАТО у війні проти росії. Наприклад, дуже потрібні крилаті ракети "Томагавк" можна надати лише з їх носіями — кораблями та підводними човнами. А необхідною кількістю літаків зможуть керувати лише колишні пілоти — громадяни країн НАТО. І зрозуміло, що неминуча спроба ворога в цьому випадку перевести конвенційну війну у ядерну, бо він відразу почне програвати і спробує вчергове підняти ставки.

Через Україну на таки ризики для людства ніхто не піде. А все інше не гарантує переможного результату.

От і виходить, що начебто зрозуміла вимога з боку республіканців США надати конкретний план перемоги і перелік необхідного озброєння насправді є формування приводу для відмови у підтримці. Точніше, до поступового її скорочення і переводу у суто гуманітарну площину. До речі, не тільки воєнна допомога Ізраїлю зараз, але й ленд-ліз з боку США до СРСР під час Другої Світової якось відбувався без бізнесових планів та умов... Бо було реальне бажання якнайшвидше перемогти спільного ворога.

Вигадати, а потім покроково реалізувати переможну стратегію цієї війни неможливо. Це може бути лише синтез планів, рішень і зусиль, якій постійно змінюється, еволюціонує разом зі змінними умовами на війні і в навколишнього світі. Або це буде "Захоплення України за два тижні", як недолуго стратегували у Кремлі.

Рекомендуємо:

У Білому домі відреагували на статтю Залужного про війну в Україні

Хоча якійсь планчик-презенташку для США, звісно, намалюють (але навряд чи його нам покажуть). Під нього зброю надавати будуть, але з тенденцією до зменшення. І почнуть дедалі більше тиснути щодо мирних переговорів з агресором на умовах завуальованої втрати окупованих територій. "Реал політик", все таке...

Так що, повна безвихідь і безнадійність? Ні, бо ми ж таки Україна, звикли виживати у нелюдських умовах. Але тій частині суспільства, яка незгодна з прихованою капітуляцією, доведеться примушувати владу — цю чи нову — до справжнього ведення війни на виживання. З усіма її важкими проявами. Ось тоді, коли ми будемо цього заслуговувати, до нас і завітає "чорний лебідь" — подія, яка все перевертає на нашу користь.

Сидіти на дивані і "Вірити в ЗСУ" буде замало. Навіть лайкати патріотичні пости буде недостатньо. Та що там, навіть молитися за реальну смерть путіна не вистачить для перемоги.

"Кров, важка праця, сльози і піт" — це не просто яскрава фраза Черчилля. Це — єдина формула перемоги. Тепер згадаймо, коли ми бачили нашого можновладця хай не в сльозах, а хоча б спітнілого? Не від спортзалу, а від важкої праці на Україну?

Джерело

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред