Росія – курка з відрубаною головою, або Як російські Zомбі душать росіян-противників війни

Мене тут немає.

Ми поїхали.

Причин кілька. Хоча в реальності тільки одна – злочинна війна в Україні, ініційована керівництвом РФ.

Неможливо жити в країні, навіть рідній і коханій, де тобі затикають рота. Особливо для людини, чий єдиний інструмент – слово.

А ще я просто не міг дихати московським повітрям, в якому люди продовжували обговорювати плани, дивитися кіно, проводити мистецтвознавчі дискусії, ходити на вернісажі і прем'єри, поки в Україні вбивають і вмирають. Кожна хвилина такого існування підтверджувала очевидне: ти – співучасник.

Зрозуміло, від'їзд – привілей. І все-таки вважаю важливим для протоколу повідомити: у нас немає ніяких видів на проживання, інших паспортів, закордонних робочих контрактів, відкладених грошей (трішки вдалося зняти перед виїздом), ну і взагалі "запасних аеродромів" і "перспективних планів".

Цікаво, що все свідоме життя я відмовлявся їхати. Хоча звали і чекали. Моя батьківщина – Росія, іншої я ніколи не хотів. Але ніякої Росії більше немає. Росія – курка з відрубаною головою.

читайте такожРосія відкрила скриньку Пандори і тепер не знає, що з цим робити

Весь світ зруйнувався десять днів тому. Життя кожної людини, що живе в Росії, говорить по-російськи або хоча б причетна до російської культури, змінилося незворотно. Просто багато (більшість?) ще цього не усвідомили. В українців буде шанс повстати з попелу і руїн, вони стануть лише сильнішими і зможуть – якщо захочуть – забути про перенесені страждання. У нас на забуття не буде ні можливостей, ні права. Ми затавровані.

Десять днів я не можу думати ні про що, крім війни. Мені важко навіть турбуватися про близьких, тому що я постійно думаю про Україну. У мене немає там рідних, але є друзі-українці: чоловік Кіри Муратової, чудовий художник Женя Голубенко, який зараз в Одесі, мій вірний товариш і благородна людина Сергій Лозниця, кінокритик і автор "Мистецтва кіно" Наташа Серебрякова (вона в бомбосховищі в Сумах), та й багато інших наших авторів і критиків...

читайте такожБез Mastercard, Apple, зарубіжних авто і гугл-карт: у Росії настає нове "казкове" життя

Але справа навіть не в друзях. Українці мають рацію, і тому вони переможуть. Рано чи пізно, але неминуче. Власне, вже перемогли. А ми зазнаємо катастрофи – ні, не економічної і політичної. Це моральна катастрофа. Безсилля тих, хто виступає проти цієї системи і влади всі 22 роки, лише підсилює почуття відчаю.

Я пишаюся, що починав своє доросле життя кореспондентом "Эха Москвы". Тоді я висвітлював, ще як інформаційник, вибухи житлових будинків у Москві і другу чеченську війну (яку – пам'ятаєте? – вимагали називати виключно "антитерористичною операцією"). Пишаюся і своєю причетністю до "Медузи", що бездоганно висвітлює всі події нинішньої війни.

Як зараз дивитися кіно, думати про кіно, писати про кіно, я не розумію.

Перед від'їздом, виходячи з дому на поїзд, ми побачили, що двері нашої квартири позначили. Сенс зрозумілий: "Ми знаємо, де живе твоя сім'я, бережися". Ідіть знаєте куди, жалюгідні Zомби? Як сказав поет, "та він і не ховається".

Мене немає вдома.

читайте такожБезсила злість Путіна: чому Росія приречена на поразку

Вже виїхавши, прочитав в анонімних тг-каналах, що "втік із країни". Причому деталі "втечі" не залишали сумнівів: мої месенджери зламані.

Ну підслуховуйте і підглядайте, скільки влізе. Я вас не боюся. Приховувати мені рішуче нема чого.

Новий номер "Мистецтва кіно" вийшов за день до нашого від'їзду. Прихопив із собою екземпляр.

Поки ми в Латвії на "Артдокфесті". Далі буде видно.

Ні війні.

Антон Долін, російський журналіст, кінокритик, головний редактор журналу "Мистецтво кіно"

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред