Розмовляв днями зі знайомим із Москви (хороша, до речі, молода людина). Москва - каже - п'є і жере в три горла. Люди розважаються, як можуть, зустрічаються, щоб спілкуватися англійською, грати в настільні ігри, обговорювати книжки та фільми, але головне водночас - не говорити про війну і політику, це неписане правило будь-яких клубів за інтересами і більшості дружніх компаній.
Здебільшого москвичі намагаються не помічати війну, вдавати, що "це не наша справа, змінити ми нічого не можемо, отже, немає сенсу якось реагувати і переживати".
Так міркують не ватники якісь, а цілком інтелігентні, молоді люди.
Щоб не нервувати і не переживати, вони просто намагаються поменше дивитися в мережі новини про трагедію українського народу, яку влаштувала їхня країна, не клікати відео, де падають бомби і ллється кров мирних жителів. Мій московський знайомий порадив це і мені. Мовляв, бережи нерви, все одно нічого не змінити.
Я розумію, чому вони не протестують проти війни і військових злочинів їхньої країни. Героїв завжди мало. Не дивно, що в Росії одиниці тих, хто готовий піддавати себе ризику мученицької загибелі в концтаборі за сказане вголос слово правди (я сам теж не герой). Я навіть готовий зрозуміти, чому вони не відчувають своєї провини або хоча б колективної відповідальності за те, що відбувається. Такі відносно просунуті росіяни заспокоюють себе тим, що особисто ніяк не підтримують війну і владу, живуть своїм приватним життям, намагаючись уникати, якщо можливо, будь-яких контактів із державою.
Але, чорт забирай, як вони можуть не переживати те, що відбувається, як особисту трагедію, не відчувати гнів і сором щодня від того, що їхня країна, її керівництво та армія щодня вбивають сусідній народ, знищують його прекрасні міста, в яких вони, напевно, були й піднімали келихи за своїх українських друзів і родичів.
Я просто не розумію, як вони могли закрити очі на цей кошмар? Як таке можливо? Ніхто не має права засуджувати людину за те, що вона не герой. Але люди, які демонструють жахливу моральну сліпоглухоту і тупість, заслуговують на презирство.
Хто такий Ігор Ейдман
Ігор Віленович Ейдман (25 вересня 1968, Горький) - російський соціолог, один із найбільш публікованих дослідників путінізму як соціальної та політичної системи.
З 1995-го по 2002-й рік очолював піар-агентство "Центр соціальних інновацій". Ігор Ейдман є автором антиолігархічної кампанії Бориса Нємцова.
З 2002-го до 2005-го року Ігор Ейдман працював одночасно в центрі політконсалтингу "Ніколло М" і Всеросійському центрі вивчення громадської думки (він же ВЦВГД).
У 2010-му році виступив одним із підписантів опозиційного листа "Путін повинен піти".
У 2011-му році переїхав до Німеччини.
Ігор Ейдман у 2014-му році випустив книгу "Нова національна ідея Путіна". У 2016-му році була видана його книга "Система Путіна: Куди йде нова Російська імперія?"
Ігор Ейдман - автор численних публікацій і статей, активно пише на своїх сторінках у соцмережах. У своїх матеріалах він докладно розбирає сучасну російську політику, виступає проти війни в Україні, нещадно висміює Путіна, "духовні скрєпи" і "русский мир".
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
