Мене тут немає.
Ми поїхали.
Причин кілька. Хоча в реальності тільки одна – злочинна війна в Україні, ініційована керівництвом РФ.
Неможливо жити в країні, навіть рідній і коханій, де тобі затикають рота. Особливо для людини, чий єдиний інструмент – слово.
А ще я просто не міг дихати московським повітрям, в якому люди продовжували обговорювати плани, дивитися кіно, проводити мистецтвознавчі дискусії, ходити на вернісажі і прем'єри, поки в Україні вбивають і вмирають. Кожна хвилина такого існування підтверджувала очевидне: ти – співучасник.
Зрозуміло, від'їзд – привілей. І все-таки вважаю важливим для протоколу повідомити: у нас немає ніяких видів на проживання, інших паспортів, закордонних робочих контрактів, відкладених грошей (трішки вдалося зняти перед виїздом), ну і взагалі «запасних аеродромів» і «перспективних планів».
Цікаво, що все свідоме життя я відмовлявся їхати. Хоча звали і чекали. Моя батьківщина – Росія, іншої я ніколи не хотів. Але ніякої Росії більше немає. Росія – курка з відрубаною головою.
Читати такожРосія відкрила скриньку Пандори і тепер не знає, що з цим робити
Весь світ зруйнувався десять днів тому. Життя кожної людини, що живе в Росії, говорить по-російськи або хоча б причетна до російської культури, змінилося незворотно. Просто багато (більшість?) ще цього не усвідомили. В українців буде шанс повстати з попелу і руїн, вони стануть лише сильнішими і зможуть – якщо захочуть – забути про перенесені страждання. У нас на забуття не буде ні можливостей, ні права. Ми затавровані.
Десять днів я не можу думати ні про що, крім війни. Мені важко навіть турбуватися про близьких, тому що я постійно думаю про Україну. У мене немає там рідних, але є друзі-українці: чоловік Кіри Муратової, чудовий художник Женя Голубенко, який зараз в Одесі, мій вірний товариш і благородна людина Сергій Лозниця, кінокритик і автор «Мистецтва кіно» Наташа Серебрякова (вона в бомбосховищі в Сумах), та й багато інших наших авторів і критиків...
Читати такожБез Mastercard, Apple, зарубіжних авто і гугл-карт: у Росії настає нове "казкове" життя
Але справа навіть не в друзях. Українці мають рацію, і тому вони переможуть. Рано чи пізно, але неминуче. Власне, вже перемогли. А ми зазнаємо катастрофи – ні, не економічної і політичної. Це моральна катастрофа. Безсилля тих, хто виступає проти цієї системи і влади всі 22 роки, лише підсилює почуття відчаю.
Я пишаюся, що починав своє доросле життя кореспондентом "Эха Москвы". Тоді я висвітлював, ще як інформаційник, вибухи житлових будинків у Москві і другу чеченську війну (яку – пам'ятаєте? – вимагали називати виключно "антитерористичною операцією"). Пишаюся і своєю причетністю до "Медузи", що бездоганно висвітлює всі події нинішньої війни.
Як зараз дивитися кіно, думати про кіно, писати про кіно, я не розумію.
Перед від'їздом, виходячи з дому на поїзд, ми побачили, що двері нашої квартири позначили. Сенс зрозумілий: "Ми знаємо, де живе твоя сім'я, бережися". Ідіть знаєте куди, жалюгідні Zомби? Як сказав поет, "та він і не ховається".
Мене немає вдома.
Читати такожБезсила злість Путіна: чому Росія приречена на поразку
Вже виїхавши, прочитав в анонімних тг-каналах, що "втік із країни". Причому деталі "втечі" не залишали сумнівів: мої месенджери зламані.
Ну підслуховуйте і підглядайте, скільки влізе. Я вас не боюся. Приховувати мені рішуче нема чого.
Новий номер "Мистецтва кіно" вийшов за день до нашого від'їзду. Прихопив із собою екземпляр.
Поки ми в Латвії на "Артдокфесті". Далі буде видно.
Ні війні.
Антон Долін, російський журналіст, кінокритик, головний редактор журналу "Мистецтво кіно"