У вже класичному італійському «Леопарді» головному герою-сицилійцю автор вкладає, мабуть, тепер безсмертну тезу, за якою «для того, щоб все залишилося як було – все має змінитися». Я про це згадав, читаючи новорічну редакторську колонку Джейкоба Хельбруна у його «National Interest» про перспективи «переговорів» між США та Росією, де автор вказує на зацікавленості росіян вести переговори особисто із Байденом та натякують на якійсь «австрійський варіант» для України – що нібито має полягати у нейтралітеті, «гарантіях» та «відмові від амбіцій». Звісно, такі антиукраїнські натяки можна просто засудити, але краще буде довести їх нікчемність.
Бо недарма від того самого «National Interest» відійшов пан Фукуяма, що недавно вкрай вірно у листі Осману Аріфмеметову оцінив процеси деокупації Криму як протидію демократичного майбутнього проти клептократичного авторитаризму.
У чому можна погодитися із американськими аналітиками – це у традиційній для росіян грі у персоналії. Система російського імперіалізму всю історію свого існування відверто не вміє взаємодіяти із «колективним розумом» та завжди сприймає міжнародні відносини у їх феодальному тлумаченні, як взаємодію «великих особистостей». Навіть ворожо налаштований «сильний лідер» росіянами завжди оцінюється ближче ніж напів-лояльні, але колегіальні форми іноземного правління, яким росіяни ніколи історично не довіряли.
Цей підхід має просту, «як рельса», раціональність, адже індивіда завжди простіше обдурити, обчарувати, придбати, завербувати (чи перевербувати) або просто політично відмежувати за його особистими інтересами від потреб його власної країни. Із колективом людських істот таке не працює, і саме цим, до речі, був зумовлений послідовний успіх у глобальному вимірі саме народовладдя.
Так часто згадуваний у Кремлі досвід Другої світової війни є добрим тому підтвердженням, адже держави, які швидко впали у Східній Європі у 1939 році, об’єднувало одне – диктатура «сильної руки». Єдина вціліла тоді у «палких відносинах з СРСР» країна, а саме Фінляндія, мала глибоко парламентську систему схвалення фундаментальних рішень, і тому фізично не змогла реалізувати радянські ультиматуми. Примітно, що й Великобританії у найтемніший червень 1940 року завадив капітулювати перед Гітлером насамперед парламентаризм.
Саме тому «ідеальною» для Росії владою в Києві Кремлем завжди розглядається максимально сильна «вертикаль», з кишеньковим парламентом та судами, при чому абсолютно незалежно від прізвища, біографії та політичних поглядів її очільника, чи то Кучма, чи то Янукович, чи то хтось інший. Бо саме така управлінська система, на злочинну думку агресора, нібито зможе ефективно капітулювати перед ним у час Х., а до цього дня - росіяни будуть всіляко допомагати її розбудовувати.
Читайте такожСамотність ПутінаУсім прихильникам гетьманів різного кольору принагідно нагадаю, що схвалені в рамках «мирного плану» «двох президентів» так звані «мінські домовленості» не реалізувалися у 2015 році тому, що слід було «вносити зміни у Конституцію України», чого ані у Мінську, ані на Банковій фізично не могли (і не змогли) зробити без Грушевського. Та нагадаю, що заявлені у 2019 році «геніальні ідеї» окремих наразі збіглих до теплих країн добродіїв (яких сьогодні заочно йменують не інакше як «одутлими тваринами»), протягти зміни до тієї самої Конституції (де «забули додати» Севастополь та пропонували перенести Конституційний Суд на чолі з паном Тупицьким у Харків) «загальмували» навіть у «моноцентрічній», але саме – Верховній Раді.
Отже, для будь-якої зради національних інтересів Кремлю завжди був потрібний диктатор або ж – людина із відповідними замашками. Цікаво, що ті саме фіни, вимушено поступаючись власним суверенітетом росіянам з 1944 року, все ж примудрилися «розкусити» цей московський фетиш та його перегорнути на свою користь. Адже з 1944 по 1982 рік Суомі формально очолювали лише дві особи, президенти Паасіківі та Кекконен, через яких Фінляндія вибудувала політичну «лінію Паасіківі-Кекконена», яка працювала у розвиток «лінії Манергейма». Ці особи були майже довічно на своїх посадах «переговірників із Москвою» саме тому, що вони цілком влаштовували СРСР, але при цьому реальне політичне життя у Гельсінкі здійснювалося геть в інший спосіб.
Але наразі геть інші часи та «фінляндизація» чи «австріїзація» України свідомо не відбудеться. І не тому, що Байден не диктатор, а у Державному департаменті США, як із сумом констатує пан Хельбрун, «проукраїнські» (насправді ж – цинічно проамериканські) настрої.
І навіть не тому, що нинішні умови відрізняються від 1944 року, коли, прикладом, Фінляндія не просто програла війну, а програла її спільно із Гітлером, не мала жодного союзника чи партнера, а СРСР всім здавався «могутнім як ніколи».
Читайте такожЧому Путін не дає гарантію, що не нападе на УкраїнуПро згадану в «National Interest» Австрію смішно й казати, бо на момент її «нейтралізації» танки радянської армії вже дев’ять років були у Відні, а сама ця територія багатьма розглядалася як просто така собі частина третього райху, що має каятися за Голокост, полювати на міжнародних злочинців та платити мільярди репарацій. Якщо Фінляндія через справжню мудрість її урядів та чисельні жертви (5% дорослого чоловічого населення) тоді зберегла собі певну суб’єктність, то Австрія, станом на початок 50-х років, була просто картинкою з енциклопедичних словників, чотирма зонами окупації Об’єднаних Націй, а не суверенною державою.
Чи є у тій австрійській ситуації хоча б щось спільне з Україною 2021 року, яка, нарешті, попри режим Януковича та зовнішню агресію, перевищила власний валовий ВВП, його ж на душу населення та реальний дохід над "докризовим" показником 2008 року, яка має збройні сили рівня 25 місця у світі, та яка отримала хоча й «паперову», але послідовну міжнародну юридичну та політичну підтримку, та бурхливе політичне життя якої послідовне «обрізає» усім можновладцям їх чисельні диктаторські «хотілки»?
З Фінляндією 1944 року нинішню Україну порівнювати не стану, але нагадаю, що у Фінляндії 2021 року вже заявляють про перспективи вступу в НАТО. Фіни перечекали свої вісімдесят років і тепер вже жодного клаптика свого суверенітету на користь «жахливого Кремля» віддавати не хочуть. Бо очевидно, що фіни дуже добре розуміють справжні перспективи своїх східних сусідів.
Читайте такожКремль знайшов ідеального заручника, і це не УкраїнаАдже насправді росіян чекає фіаско у «переговорах» не через властивості України, а суто через їх власний нинішній стан. Я вже писав про те, що росіянам нема чим насправді погрожувати, що у них немає справжніх «заручників» для торгу, й у цьому не повторятимусь.
Додам лише, що концепція «сильні як ніколи» – явно не про нинішню євразійську імперію. Прикладом, я провів останні дві доби, щиро насолоджуючись публічними рефлексіями, а радше – загравою тієї істерики, що наразі вирує поміж «еліт» в окупованому Криму. Бо Росія заявила про згортання «атракціону нечуваних щедрот» у вигляді «кримської федеральної цільової програми», більш ніж трильйон обіцяних рублів якої не будуть тепер «освоюватися» ані у Москві, ані у Сімферополі.
У схвалених «під ялинку» документах заявляється, що на півострові «тепер все дуже добре», а тому «адміністрації» варто самостійно забезпечити 11 мільйонів туристів на рік, за що на кримчан колись прийде дощ фантомних приватних інвестицій у розмірі цілих 143 тисяч рублів «на голову». Не в місяць та не в рік, а просто назавжди, «але – тримайтеся». Це відбувається не тому, що красти мільярди не хочеться, а тому, що їх вже на «потьомкінські тавриди» немає.
Читайте такожПутін все програв начистоТа головне в іншому, бо США часто ведуть більш-менш взаємні переговори із ще біднішими, ніш нинішня РФ, «партнерами». Питання у тому, що Росія за останні десять років повністю дискредитувала власну договороспроможність, знизивши її десь до рівня 1919 року. А тому Кремль наразі фізично ніяк та нічим не може гарантувати дотримання Росією будь-яких гіпотетичних домовленостей, неважливо, чи це буде міжнародний договір, чи якісь новий Гельсінський акт чи гіпотетичні гібридні «ялтинські угоди».
Саме повна відсутність довіри цивілізованого світу до будь-яких слів, заяв чи обіцянок Кремля, чого, до речі, не було ані у 1945, ані у 1954, ані у 1960, ані у 1996 році, й унеможливлює будь-який злочинно-фейковий «компроміс щодо України», так бажаний спонсорам пана Хельбруна.
Тому все буде добре.