У ситуації катастрофи управління має специфічну особливість: будь-які рішення лише прискорюють її. При цьому будь-яка бюрократична машина в принципі не може не генерувати рішення, а тому катастрофа завжди нагадує воронку, коли швидкість течії із наближення до точки «схлопування» лише збільшується.
Те, що відбувається в Україні, підпорядковується цій закономірності. Кремль потрапив у ситуацію, коли будь-яке рішення веде до краху. "Партія війни", публічною особою якої стає Кадиров, висловила вкрай негативне ставлення до озвучених Мединським підсумків (нехай і дуже проміжних) переговорів, сьогодні він же вельми жорстко пройшовся по Пєскову, хоча, здавалося б, раніше між ними були цілком приязні відносини. Гасло "війна до переможного кінця" знайшло своє обличчя.
Проблема в тому, що переможний кінець тут не те що не проглядається, він навіть неясно, яким взагалі може бути. Будь-який результат при такому гаслі буде оголошений недостатнім. Крім, звичайно, беззастережної капітуляції, але вже зрозуміло, що її не буде.
Читати такожЧому Росія так швидко відступила від Києва
Зеленський при цьому в недавньому зверненні до населення України (а десятихвилинні записи щоденних виступів стали свого роду ритуалом) сказав, що Україна виграла головне – час, що звучить, до речі, вкрай розсудливо: при раптовому наступі противника головною метою сторони, що обороняється, завжди було і буде збити його з темпу, змусити зупинитися і загрузнути. І головне – змусити почати відхід, нехай навіть на другорядних ділянках.
Відведення сил із Київської області – а за деякими повідомленнями намічається відхід взагалі по всій півночі, включаючи й лівобережжя України) – ознака критичного дефіциту ресурсу. Війна, як і будь-яка система, підпорядковується всім тим закономірностям, які притаманні будь-яким системам, і відхід із півночі маркує початок системної кризи цієї «спецоперації».
Системну кризу можна подолати, але тільки через перерозподіл ресурсу, що і відбувається у вигляді перегрупування сил і направлення їх на інші ділянки фронту «спецоперації» (як би дико не поєднувалися ці два слова). Куди направляються сили, в цілому зрозуміло: за російським командуванням залишається чи не єдиний зрозумілий крок – спроба оточення донбаського угруповання ударом південніше Харкова. Зрозуміло, що це читається і українським командуванням, а тому в наступні пару тижнів на цій ділянці неминуче виникає м'ясорубка, бо діватися, загалом, нікуди – потрібен результат.
Читати такожЧому Путіну потрібно закінчити війну з Україною до 9 травня
Є, звичайно, варіант, що російські війська знову спробують прорватися через Одесу до Придністров'я (що створить для України ситуацію втрати виходу до моря, і це явно компенсує не-звільнення Донбасу), але ходіння по узбережжю, та ще й у низинах досить великих річок, лиманів та інших природних перешкод – справа не з простих. Хоча інтелектуальна міць російського керівництва така, що воно може і не звернути увагу на подібні прикрі дрібниці.
У будь-якому випадку маневрувати доведеться тим, що залишилося, а через два-три (максимум) тижні інтенсивних боїв цей ресурс теж суттєво скоротиться. І якщо результату не буде знову (а це варіант фіфті-фіфті), то виникне питання з новим перерозподілом того, що залишилося. Простіше кажучи – звідки доведеться виводити війська цього разу. Де "скорочувати лінію фронту".
Читати такожРосійські Кати в Україні: традиція Катинського розстрілу жива і триває у вірних синах Росії
Зафіксувати стан справ, повторюся, неможливо: "партія війни" вимагатиме продовження за будь-якого результату, причому чим менше шансів, тим агресивнішими стануть її вимоги. Це і є стан "воронки", яка з кожним повним обертом буде тільки стискатися і прискорюватися. Поки не зійдеться в точку.
Ель Мюрид, військовий експерт, блогер